Посестри. Часопис №88 / Мовчазна історія часу
Запитуючи про досвід, про історію, про рецепти буття, торкаємося найсокровеннішого: того, чого або не вловити, не торкнутися, або його й зовсім немає. А коли його немає, то й питати можемо лише самих себе: звідки ми, що шукаємо, кого потребуємо.
Польський автор аріель розе дошуковується цих тонких меж, вглядаючись в минувшину та приносячи її скарб у сьогодення:
Стежками униз
мандрують мурахи-паломники. Люпін, кілька
солодких суниць, папороть і сосни між
скель. Скелі – мовчазна історія часу.
Я запитую, як вона справляється в будинку престарілих.
Їхній смуток я відчуваю потім цілий день,
каже, а вітер розвіває її волосся.
Присмерку богів і народженню нової епохи приглядався й славетний польський поет Януш Шубер:
Коли боги покинуті тьмяніють,
Немов подерті бурею вітрила,
Нічийні в спеку двох десятків сонць.Уже зі мною в посивілій вежі
Діоніс милосердний оселився.
Отець колись квітучої країни.
Тетяна Павлінчук говорить про час та історію в рецензії, присвяченій топосу в поезії: Житомир виринає в доробку багатьох польських авторів, і це вражає. Євгенія Завалій пропонує свій емоційний есей про Варшаву – у доповнення проблеми, яку порушила Тетяна. А Бартош Попадяк в есеї «Фабрики ідей і фабрики порожнечі, або Українська література Донбасу» пише про болючий розрив у плині історії, який сьогодні став для України війною за незалежність, за існування. Редакція вагалася, чи доречно публікувати зараз такий текст, але вирішила, що він цінний у частині про літературу Донбасу з перспективи польського оглядача. Політичний же екскурс на початку статті діагностує, як глибоко можуть проникати сумнівні наративи навіть у тексти західних інтелектуалів, що відверто симпатизують Україні. Втім, оригінал був опублікований 2020-го року, лишаємо його як пам'ятку часу, що встиг сто разів змінитися всього за три роки.
Дуже глибока та інтелектуально насичена розмова Анни Грувер з Іриною Шуваловою теж дає змогу прочитати її з часової перспективи. Значна частина інтерв'ю була записана щойно по пандемії, завершальна частина – навесні-влітку 2023-го. Бачимо, що якщо говорити про смерть, мову, поезію, історичні катаклізми втручаються, але меншою мірою. Смерть майже завжди така сама, чекає кожну людину наприкінці. Розмова про замовчані теми, важливість уміння мовчати та чути одне одного, балансування на межі в поезії й перекладі, внутрішню топологію та свободу, а також про те, що станеться, якщо не вмикати телефон, – радимо прочитати це інтерв'ю неспішно та порефлексувати разом зі співрозмовницями.
