19.10.2023

Посестри. Часопис №81 / Сьогодні я телефоную вам у незвичній справі. Фрагмент роману «Мадам»

Я зайняв свій улюблений куточок побіля задніх дверей автобуса, як завжди, спиною до напрямку руху (щоб перед очима майоріли не пасажири, а перспектива вулиць у задньому вікні), і почав подумки впорядковувати здобич.  

 

Факт, здобутий наприкінці візиту в деканат, – що разом із Мадам навчався той, хто майже напевно був сином мого альпініста, значно затьмарював інші трофеї, на кшталт дати народження або назви дипломної. Адже чим були сухі, офіційні дані у порівнянні із соковитими спогадами з життя, що їх, безумовно, мав пан Єжи Бонавентура, шлях до якого відкрила мені щедра доля? Сурогатом, і то в ліпшому випадку.  

 

Так, але відкрита дорога до багатого джерела була лише наданим мені шансом. Годі сподіватись, що мого імені або вигляду буде достатньо, аби син пана Костанти як заведений пустився у спогади про Мадам. До цього його доведеться підштовхнути. Але як? Не питати ж прямо! – Отже, доведеться знову розіграти виставу. Наразі я гадки не мав, якою буде та комедія. Єдине, що я знав, – вона почнеться з Альпініста.  

 

Увечері, після вечері, коли батьки слухали в їдальні «Вільну Європу», я забрав звідти телефон (буцім не хочу заважати), підключив його у своїй кімнаті, закрив за собою всі можливі двері і набрав знайомий номер пана Константи.  

– Сьогодні я телефоную вам у незвичній справі, – узявсь я до справи після обміну привітаннями.  

– Слухаю, в чому можу допомогти?  

 

Навіть тепер я не був певен, який «пролог» обрати. Розум підказував для початку переконатися, чи дорогоцінний доктор із факультету романістики і справді є сином мого співрозмовника. Однак я обрав сміливіший варіант.  

– Пан Єжи все ще працює в університеті? – запитав я у дійсному способі, ніби й без цього все знаю.  

– Пан Єжи? – повторив він здивовано.  

 

Я злякався. Отже, ні! Яка фатальна помилка!  

 

– Ну, ваш син, – пробурмотів я, ледве контролюючи свій голос.  

– А, то ти про Єжика! – я з полегшенням зітхнув, а він продовжив, – Ти так серйозно його представив, аж я не зрозумів, про кого йдеться. Звичайно, він і надалі викладає у тому дитсадку.  

– У дитсадку? – знову стривожився я.  

 

– Ну що таке цей теперішній університет, якщо не звичайнісінька фреблівка! Це навіть не гімназія! Університет був до війни. А тепер... ет, нема про що казати!  

– Серйозно, настільки низький рівень? – підхопив я його зажурений тон.  

– Та кажу ж, шкода слів.  

 

– Добре, що ви мені це сказали, бо я саме з цього приводу. Як ви, можливо, пам’ятаєте, в цьому році я закінчую школу, от і думаю, куди далі. Наразі я зупинився на романській філології. Але сумніви залишаються. Словом, я вагаюся. Тож мені спало на думку, що пан Єжик, – вжив я щойно озвучене зменшувальне ім’я, – як викладач, і особливо як випускник того відомого факультету, міг би мені щось порадити. Гадаєте, це можливо?  

 

– Я б сказав, що навіть бажано, – сказав він сардонічно.  

– Чудово. Заздалегідь дякую. Тільки ще одне... – я притишив голос.  

– Так?  

– Я би попросив не розголошувати. Особливо батькам. Мої гуманітарні наміри їх надзвичайно дратують. Вони хотіли б, щоб я поступав на «точний» відділ.  

– І правильно.  

– Я знаю, що ви з ними погоджуєтесь, але дуже би просив. 

 

– Згода, не розголошуватиму. Однак чесно попереджаю, що зроблю все можливе, аби Єжик тебе відмовив. Утім, особливих зусиль докладати не доведеться. Він і без мене це зробить. Він ці захоплення невисоко ставить.  

 

– Я його вислухаю з найбільшою увагою. І візьму до серця. Думаю, що його спогади про роки навчання можуть відіграти важливу, навіть вирішальну роль у прийнятті мого рішення. То коли і де?  

– Наступної неділі Єжик приходить до мене на обід. Приходь, скажімо, о п’ятій. Він буде у твоєму розпорядженні.  

– Дякую. До зустрічі, – я поклав слухавку і знесилено впав на ліжко.  

 

Протягом наступних днів, немов шахіст під час підготовки до важливого поєдинку, я обігравав в уяві майбутню розмову, вигадуючи різні ходи та цілі комбінації, щоб у будь-якій ситуації мати точку опори. Було очевидно, що цікава мені тема рано чи пізно випливе. Не міг же він не спитати, хто навчає мене французької. Ба більше, це могло відбутись на самому початку зустрічі. А навіть якщо не спитає, не біда, адже його можна буде легко спровокувати.  

 

Гаразд, але що далі? Що робити, якщо пан Єжик із якоїсь причини не зреагує на ім'я Мадам? Якщо не включить його у порядок денний, ніби ніколи й не чув? Звичайно, завжди можна завдати удару на випередження й побіжно поцікавитись: «Чи ви її випадково не знаєте?» Але це – тільки в крайньому разі. Насамперед обережність, щоб не розкрити себе; аби не збудити й тіні підозри, що саме я рознюхую. Думка, буцімто хтось може викрити мої справжні наміри і припустити, ніби я одержимий нею, викликала в мене справжню паніку, вводячи у ступор. 

 

Сором – ось тиран моєї душі, ворог пізнання, що змушував мене діяти під псевдонімом і в камуфляжі.  

 

Ах, якби ж Єжик від самого звуку її імені, без жодного заохочення від мене, захопився спогадами і увійшов у нараційний транс, вливаючи до моїх вух історію за історією про життя юної Мадам – ​​це було б чудово! Я б слухав усе це з удаваною байдужістю, час від часу докидаючи «ні, ні», і навіть трохи сміливіше «та невже? Неймовірно!» – На жаль, розраховувати на це, – означало віддатися химерам.  

 

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Лібера А. Сьогодні я телефоную вам у незвичній справі. Фрагмент роману «Мадам» // Посестри. Часопис. 2023. № 81

Примітки

    Loading...