Посестри. Часопис №198 / Альбом

Ще ніхто у родині не вмер від кохання.

Що було, то було, та на міф – не знайдете.

Що, сухотні Ромео? Дифтеритні Джульєтти?

З них когось ще застало старече згасання.

І ніяких вам жертв зволікання одвіту

на листи, під сльозами намоклі.

Згодом завше вигулькували якісь сусіди

із трояндами і в моноклях.

І ніяких задух десь у різьбленій шафі,

коли любчин законний вертає додому!

Ці корсети, мантильї, оборки нікому

увійти не завадили до фотографій…

І пекельного Босха в душі – навіть близько!

І ніколи – з пістолем стрілятись до саду!

(Помирали і з кулею в мозку, щоправда,

на ношах, на бойовиську).

Навіть ця, з екзальтованим коком

і з очима – мов ніч танцювала у шалі, –

відпливла з не зупиненим крови потоком

не в твій бік, кавалере, і не з печалі.

Може, хтось ще давніше, до даґеротипу –

та про тих, що в альбомі – не знати мені.

Смутки їх звеселялись, проходили дні,

а вони, замирившись, зникали від грипу.