Посестри. Часопис №25 / «Груз 200»

Як на галичанина, Стьопа був чоловіком трохи дивним, хоч і мав кілька золотих зубів. Решта відомих мені галицьких Степанів, знайомлячись, казали: «Штефко», ще двоє – «Степан», і лише Стьопа сказав: «Стьопа». Але спочатку він педантично поставив біля вільного ліжка свою дембельську валізу. Так нас у гуртожитській кімнаті стало четверо: він, я, Микола й Володя.

З яких мотивів Стьопа вступив на філологію – цього я не знав і вже ніколи знати не буду. Пригадую перший курс, іспит з фонетики. Стьопина черга відповідати. Він сідає перед викладачем, називає номер білета і починає ділитися сокровенним: «На мою думку, – Стьопа витримує змовницьку паузу, – звуки поділяються, – знову пауза, – на голосні та приголосні». Викладач, старий ретроград, не повірив і вліпив «незадовільно».

Втім, Стьопині мовознавчі прозріння аж ніяк не заважали нам приятелювати з ним. Заважала його хвороблива пристрасть до чистоти й порядку. У своїх маніакальних фантазіях Стьопа доходив до того, що хотів привчити нас – мене, Миколу й Володю – щодня застеляти ліжка, а раз на тиждень ще й підмітати підлогу. Не на тих натрапив. «Горбачов, – пояснювали ми Стьопі, – не для того взяв курс на демократію і гласність, щоб ти тут свій тоталітарний режим запроваджував». На відміну від нього – демобілізованого старшого сержанта Совєтської Армії – ми були щойно після школи і вважали себе носіями нового мислення.

Звісно, поодинці Стьопа міг влаштувати кожному з нас таку «учебку», що й Горбачов би не врятував, але в усьому, що стосувалося неписаного статуту внутрішньокімнатної служби, ми троє виступали єдиним фронтом. Врешті-решт Стьопа здався і тільки час від часу бурмотів: «Ех, салаги-салаги, не знаєте ви, що таке «груз 200». Звідти, де я був, вас би з такою дисципліною раз-два тим «грузом» додому відправили». Ну, це він даремно. Хоч до виходу на екрани фільму Балабанова залишалося більше років, ніж ми на той момент прожили, нам уже й тоді було відомо, що таке «груз 200». Або, наприклад, «чорний тюльпан». Суто теоретично, ясна річ. Просто ми якось не могли повірити, що наш Стьопа – «афганець». Якийсь він був недоконтужений чи що. Майже нормальний, одне слово.

І правильно робили, що не могли. Бо насправді Стьопа служив у «стройбаті» в Москві. За що ми йому згодом були дуже вдячні – коли подалися разом на північні заробітки. Небагато б ми там без нього наштукатурили. Мабуть, із вдячності я на зворотному шляху дав йому закурити. Точніше, перелітаючи більш-менш Якутськ, приліпив сонному Стьопі запалену сигарету до нижньої губи і натиснув над головою у нього кнопку виклику стюардеси. Сміху було – на весь «Ил-62».

Востаннє я бачив Стьопу на врученні дипломів. У сенсі – зовсім востаннє. Бо днями спонтанно заїхали до мене колишні однокурсники. Не всі – кілька. І як то на зустрічах випускників: хто та де, та з ким, та чи не збігати ще. Один директорує в школі, другий після інфаркту вийшов на пенсію у званні підполковника міліції, третій відсидів рік у німецькій в’язниці – друзі як друзі.

– А пам’ятаєте, – питаю, – Стьопу?

– Стьопу? – вони мені. – А ти що, нічого не чув? Нема Стьопи. Працював десь у Москві на будівництві – і вбили.

Убивць, звичайно, не знайшли, якщо взагалі шукали. Дякувати й на тому, що вдалося повернути на рідну Франківщину тіло. Там, звідки його транспортували, це дотепер називається «груз 200».