Посестри. Часопис №79 / «виймаєш себе з цього пейзажу як сніг...»

виймаєш себе з цього пейзажу як сніг –

сон пам’яті яблуком котиться по долоні,

скибка за скибкою, у пошуках зерня

 

і бачиш те що за снігом – стривожену птаху любові

що б’ється всім тілом у зблідле дзеркало часу

 

лезом води розрізаєш обличчя собі

мужністю дотику знерухомлене світло європи

вкладаючи в камінь хворобливого крику

 

так зозуля кує полум’яний зброї сірник –

останній у домі розхристаного вогню

 

і падає сірка у горло закляклого міста –

як довга по смерті застигла ріка

 

28.03.2023