Посестри. Часопис №76 / Глобальний. Наталія Лобас про Корнеля Філіповича

Р. М.: Чи пригадуєш, коли ти вперше почула, коли дізналася про Корнеля Філіповича? 

Н. Л.: Із його творчістю мене познайомив Сергій Ткачов, чоловік нашої викладачки польської мови (коли кажу нашої, то маю на увазі ще Юрія Завадського). Як я була студенткою та невдовзі потому, я практикувала переклади. І якось, уже після завершення університету, Сергій Васильович запропонував мені перекласти вірші Корнеля Філіповича для одного тернопільського журналу. Я погодилась і переклала досить великий корпус. Але один вірш запам’ятала найкраще – «Siostra Felicyta». Тепер, коли чую про Філіповича, відразу згадую «Сестру Феліциту». Такий у мене зв’язок. 

Р. М.:  Коли Сергій Ткачов показав тобі вірші Філіповича, коли запропонував їх перекласти, чим Філіпович тебе спокусив? Чому ти взялася за переклад?  

Н. Л.: Тому що мені все цікаво і я часто беруся за такі авантюри. Але важливіше те, що Філіпович був дуже сюжетний у тих віршах. Це в ньому весь час тримає. Начебто скільки там того вірша, але сюжетно він як добра новела, читаєш, але ніби й не вірші: це не лірика, а цілі історії, сюжетні повороти яких надовго залишаються в пам’яті. Прочитаєш вірш, а отримаєш історію, яка чіпляє. Це поезія тільки за формою, проте за змістом – дуже добра проза. Натомість проза Філіповича немовби лірика, читаєш і в’язнеш у ній, «залипаєш». І це в ньому, як авторові, дуже цікаво. 

Р. М.:  Ти тут випереджаєш моє подальше запитання про те, чи Філіпович перш за все поет – чи прозаїк? Як ти сказала: у його прозі дуже багато поетичного, а в його поезії дуже багато прозового. Але все ж: хто він за звучанням, прозаїк чи поет? 

Н. Л.: Однозначно поет. Попри його велику прозу – поет. Коли я готувала по ньому семінар для вчителів «Вивчення Філіповича в школі», то зробила дуже чіткий висновок: він – поет у прозі й прозаїк у поезії. Та перш за все – поет. У нього всюди присутня лірика. Я думаю, саме тому їм так добре велося з Шимборською.  

Р. М.:  Як перекладачка ти відчувала, що для Філіповича важлива тема ідентичности чи навіть самоідентифікації? Чи багато її, цієї теми, в його героях та сюжетах? 

Н. Л.: Критики часто зауважували (і це, схоже, були закиди), що він «косить» під Камю. Власне, під «Стороннього». Це тому, що проблема самоідентифікації для Філіповича – наріжна. Він ніби постійно намагався знайти себе. Коли його читати, складається враження, ніби він собі ж розказував своє життя. Не комусь іншому – собі. Він постійно намагається себе в чомусь знайти. Самоідентифікація, постійний самопошук – його чільна тема.  

Р. М.:  Мені цікаво поговорити про вихід за межі національного контексту в прозі Філіповича. Наскільки Філіпович універсальний для світового читача? Він – автор локальний, якого у світі цікаво читати, бо він самобутньо описував певні тубільні території, центральноєвропейські містечка, чи автор глобальний, якого цікаво читати, бо через локальний контекст він говорив про речі загальнозрозумілі? 

Н. Л.: Філіпович не містечковий, не локальний, попри те, що його проголошують «співцем провінції». Це лише такий штамп про нього. Його провінція така універсальна, тому що провінція – це не місце народження. Тут ідеться про атмосферність маленьких територій, маленьких закритих просторів. І ці простори дуже специфічні й однакові в тій специфічності: в колишній Речі Посполитій, у Франції, Америці. Провінційність – це спосіб мислення, сприйняття певних речей і вибудовування системи цінностей. Я не маю на увазі, що провінційний – не такий. Це лише певна інакшість. І в цьому універсальність Філіповича: він описував спосіб мислення, характерний для більшости людей, народжених у такому середовищі. Те, що відчувають його герої, може відчувати будь-яка людина, народжена в певних обставинах і сформована певним середовищем.  

Філіпович парадоксальний письменник: глобальний автор і співець провінції водночас. Тому для мене він не Камю, попри його самопошуки, а Пруст. Коли я в’язла в малій прозі Філіповича, я згадала, де це бачила. У нього така прустівська глобальність – ніби ти в одній точці, але й усюди водночас.  

Р. М.:  У романі Ольги Токарчук «Останні історії» є героїня Параскева, вона має українське коріння. Токарчук пише про неї: «Вона говорить, постійно змішуючи польські та українські слова». У Філіповича відомо, що бабуся співала йому українські пісні, тобто українська була в його мовному контексті в дитинстві. Мені цікаво, чи у творах Філіповича, його віршах, прозі відчувається присутність української мови? 

Н. Л.: Спогад про українську мову Філіпович ввів у одному з оповідань, які у своїй більшості автобіографічні. Він згадує, що коли батько прийшов із війни, то за піаніно мати чи бабуся грали українську пісню «Віють вітри». Та я ніде не бачила в його текстах цієї «українськости». В Ольги Токарчук вона аж б’є, в її творах справді можна виловлювати ці слова: на рівні лексики, на рівні сприйняття. У Філіповича я того не бачила. Таке враження, що «українськість» для нього – травма, яку він швидко зашліфував. Бо ж вона мусила бути в ньому. Звичайно, він України не бачив, бо щойно народився, його родина поїхала звідси, але Україну бачила його мати, бабуся, вони її прожили. Україна однозначно була в його сімейному контексті, інакше  неможливо. А в творах її немає. Лише оця пісня, цей незрозумілий спогад, як фіксація: «Так, це було». 

Р. М.:  Колись Юрій Андрухович сказав, що кожен художній текст повинен якось розвивати мову, робити в ній поступ. І мені цікаво, чи дає Корнель Філіпович перекладачеві можливість експериментувати з мовою і робити якийсь новий поступ у мові рідній? 

Н. Л.: Однозначно, але далеко не у всіх формах. Наприклад, його поезія перекладається дуже легко, перш за все завдяки чітко викладеному сюжету. Натомість його листи, листування з Шимборською – це дуже складно, тому що там рівні, підрівні, алюзії, асоціації, різне словотворення. Для перекладача це виклик, як і його мала проза: не повісті, які  прозоріші, а оповідання і новели, вони дуже складні для перекладача завдяки відтінкам і нюансам та потребують великого зосередження в роботі.  

Мені не хотілося перекладати його малої прози, в якій я в’язну. А вірші – з величезним задоволенням. І я взялася за листи, вони повсякчас спокушають мене. Я почала і зрозуміла, як багато роботи там треба зробити. І це такий цікавий виклик.  

Р. М.: Що було найприємнішим для тебе в перекладах Філіповича? 

Н. Л.: Власне, процес. Це як ліпити з пластиліну. Спочатку ліпиш загальну фігуру, а потім пальцем усе згладжуєш: там більше, там менше, там щоб було гладеньке, а тут ось треба приліпити. Процес перекладання подібний: спочатку йде база, а потім домащування, робота з контурами, частинами. Починаючи переклад, я спершу бачу основу і схему, яку згодом потроху опрацьовую. 

Р. М.:  Чи відчутно в прозі і поезії Філіповича, хто був для нього важливим із поетів і прозаїків? Кого він читав у своєму житті?  

Н. Л.: Знаю з біографії, що найбільше враження спочатку в нього було від Пшибося. Коли читаю Шимборську, то бачу, що в них було спільного, де були їхні точки дотику. Їхні вірші не схожі ані технічно, ані ідейно, натомість вони близькі ментально. У віршах відчутно, що ці люди думали в одному напрямку. Коли говорити про Філіповичеву прозу, на згадку спадає перш за все Пруст. Є ще Камю і весь екзистенціалізм, але я не впевнена, чи Філіпович читав екзистенціалістів, чи ті тексти йому взагалі були доступні. Є така фраза: ніщо не зупинить ідеї, час якої настав.

У літературі це завжди працює. Письменник налаштований на чутливі частоти, і до нього ідеї доходять швидше. І так виходить, що в різних частинах світу письменники раптом починають писати про одне й те саме. Це вже літературознавці потім сідають думати: «А чому так? Хто в кого це прочитав? Хто був перший?». А це просто ідея, час якої настав. Я думаю, що тут саме той випадок, ці ідеї були в повітрі, у шкірі, неможливо було не відреагувати, якщо ти письменник, і голова в тебе на це працює. Звичайно, Камю це проживав у один спосіб, Філіпович у інший. Але це були схожі ідеї, по-схожому сформульовані. 

Р. М.:  Ми вже вели мову про однаковість провінційних містечок, про які пише Корнель Філіпович, і мені цікаво, як тобі видається, чи сьогодні, на третьому десятку ХХІ сторіччя, у провінційних містечках залишилося те, що описував Корнель Філіпович у своїх текстах? 

Н. Л.: І так, і ні. З приходом інтернету провінційности стало менше, адже провінційність це перш за все обмежений доступ до інформації. Люди в провінції мали менше нової інформації, тому залишалися при своїх традиційних уявленнях, знаннях і цінностях, які постійно переходили з покоління в покоління. Тепер провінційні містечка  отримують ту саму інформацію, що й мешканці мегаполісів, без обмежень. Але є інший бік цієї справи: опрацювання цієї інформації. У мешканців мегаполісів і провінції різні механізми опрацювання. Тому мислення у людини, яка виросла у великому місті, і людини з маленького містечка завжди буде інакшим. Я підозрюю, що провінційність, про яку писав Філіпович, ще якийсь час залишатиметься. 

Р. М.:  У цій розмові мені також важливо з’ясувати феномен місця. Чи можна сказати, що Філіпович був фіксатором Центрально-Східної Європи? 

Н. Л.: Мені здається, він фіксував не Центрально-Східну Європу, а лише місця, які знав. Це топографія, з якої він походив. У Цешині тішаться, що він співець цього міста, що ходив цими вулицями, які можна промалювати за його творами. Та це лише прив’язки. Якби він знав іншу топографію, то прив’язався б до неї. Це була його манера. Навіть коли б у творі Філіповича прилетів НЛО, він прилетів би в чітке місце, за конкретною адресою, до певної людини. Це не  опис конкретного міста, він просто брав із відомого йому Цешина вулиці і розташовував їх у текстах. Насправді його проза могла виникнути будь-де, в будь-якому місці. 

Р. М.: Насамкінець хочу торкнутися теми спільних імен як можливости порозуміння, точок дотику. Наскільки імена Бруно Шульца, Зиґмунта, Вінценза, Філіповича, Йозефа Рота, Дебори Фоґель, Йозефа Аґнона і багатьох інших є сьогодні мостом між Центральною і Східною Європою? Чи доцільно використовувати ці імена сьогодні, щоб говорити про спільний східноєвропейський культурний код і спільну культурну парадигму? 

Н. Л.: Я переконана, що будь-яке ім’я можна прив’язати до будь-чого. Без винятків. Було б бажання. Кожного письменника формує те, звідки він вийшов. Я прихильниця цієї теорії і думаю, що місце, час та оточення – визначальні. Те, як ці фактори трансформуються у творчості, вже зовсім інша річ. Тому щодо твого запитання: завжди можна пошукати і навіть знайти спільне в письменниках Центрально-Східної Європи. Але чи треба? Адже, зрештою, всі ми – людство.