Посестри. Часопис №75 / Мить, що вже не вернеться ніколи

Добре спиратися спиною на минуле, але дивитися в бік прийдешнього: кінець історії це не кінець, тільки зникома точка в перспективі того, що надходить, чіткіша на швидкості. І поетичне питання виникає: чи не губимо в цій швидкості самих себе?

Владислав Оркан, славетний польський поет і прозаїк, став другом багатьом українським письменникам. Він символізує собою міст поміж нашими близькими культурами. Це міст, який повинен поділити й поділене зв'язати, – така дивна доля дружніх культур. Поміж майбутнім і минулим його персонаж радіє та плаче:

Щось у мені збудилось і не гасло,
Вчувалось, мов здаля шумить ялина –
І з безміром зливається людина,
Якимсь благанням сяючи прекрасно...
 
Було це – почування чистий повів,
Плач і мольба палка, найгарячіша,
Блакить небесна у душі, як повінь –
 
В житті моїм хвилина найсвятіша.
І жаль бере! І згадую відколи
Ту мить, що вже не вернеться ніколи.

В поетеси Івони Сували майбутнє окреслене чуттєвим ставленням, стосунком до іншої особи. Врешті, як і час, що може бути окреслений лише зміною стану матерії, якою б вона не була в цьому поетичному тумані. Матерією, що поміщається в діапазоні людського сприйняття:

вже рік минув відколи востаннє
тулила руками твоє дрібне
обличчя і забрала з собою
найдорожчий усміх ніби квиток
в один бік

знаю чекаєш

У випуску пропонуємо перший розділ повісті Катажини Ририх «Пан Апотекер» у перекладі Галини Ткачук. А з особливої нагоди – столітнього ювілею славетної Віслави Шимборської – Тетяна Павлінчук розповідає про нове видання творів поетки українською мовою, яке нещодавно вийшло друком в Україні. Про видання говорить перекладач Андрій Савенець: «Ця сотня віршів – це приблизно дві третини перекладених мною поетичних текстів Шимборської. Отож зрозуміло, що цю книжку я віддаю з почуттям недоситу, яке, сподіваюся, передасться й Тобі, Читачко, Читачу. Адже це запорука того, що українська рецепція поезії Віслави Шимборської – це процес динамічний і живий, це пригода, що досі триває».

Традиційно віддаємо голос і класикам: про Юліуша Словацького, про чиї уродини згадуємо на цьому тижні, та його епоху розповідає Анна Насіловська. Поет дивиться вперед, відчуваючи себе закутим у неволі тіла й духу, наче несповна повним, наче не до дна спорожнілим:

Пишну веселку, що ангели світлі
В небі воздвигли, у роки прийдущі
Стрінуть нові покоління розквітлі,
Теж умирущі...
Хто мені серцем смиритись поможе?
Сумно так, Боже!