Посестри. Часопис №72 / Театр Марцелла

Більше не грають Плавта

Теренція та Сенеку.

Розгризли, як горіх, той театр

Зубатими пащами

Сонні алігатори, –

Століття.

 

Не грають нічого.

На чорних колонах

Зміяться білі смуги, зроблені дощем,

Не напишу від сліз, бо тут ніхто не плаче,

Пустка після померлих, вхід забито вже сотні літ,

Лавки з-під аркад викинули ще за часів Муссоліні,

Зостались коти

(навіть не нявчать)

І холод від стін

З-посеред спеки.

 

Коли звідти виходять останні американці та німці,

Я йду туди уночі,

Стою під стінами і граю

Мої власні комедії або драми, –

єдиний автор,

єдиний актор

і до того ж іще й публіка.