Посестри. Часопис №66 / Калюжа

Добре я пам’ятаю з дитинства цей страх.

Оминала калюжі,

особливо свіжі, одразу після дощу.

Адже якась із них могла бути без дна,

хоча мала вигляд як інші.

 

Я ступлю – і зненацька провалюсь уся,

злітатиму вниз

і ще глибше вниз,

у напрямку хмар, що віддзеркалилися,

а може, й ще далі.

 

Потім калюжа висохне,

зімкнеться наді мною,

а я назавжди застрягну – де? –

з криком, який не досягнув поверхні.

 

Лише згодом прийшло розуміння:

не всі погані пригоди

справджуються в світоустрої,

деякі навіть за бажання

не можуть статися.