Посестри. Часопис №65 / Сім мішків гречаної вовни. Спогади про наполеонівську епоху. Уривок другий

Наступного дня нас почастували кавою. Ми не поспішали її пити. Поглянули один на одного, один заходився насвистувати, другий наспівувати – один понюхав, другий скуштував… Ба!… проказали ми водночас, і каву було спожито. Та все ж стурбований, я вирушаю до генерала БлешинськогоІполіт Блешинський [Hipolit Błeszyński, 1766-1824] у 1789 році був хорунжим у піхотному полку ген. Мальчевського, відтак учасником повстання Т. Костюшка; від 1794 року генерал-ад'ютант короля Саксонії Фрідріха Авґуста I, в 1797 році став мальтійським кавалером (прим. публ.). У саксонському війську І. Блешинський сягнув звання генерал-майора кавалерії. Польський генерал Ян Юзеф Мальчевський [Jan Józef Malczewski, 1768-1808], власник Княгинина на Волині, в 1787-1793 рр. командував 12 піхотним рейментом, проте в 1792 р. став учасником Торговицької конфедерації, а від 1793 р. перейшов на російську військову службу. Натомість, І. Блешинський твердо дотримувався патріотичної постави, а перспективу відновлення польської державності вбачав у службі саксонському королю Фрідріхові Авґустові I [Friedrich August Joseph Maria Anton Johann Nepomuk Aloys Xaver Wettyn, 1750-1827], котрий, зокрема, в 1807-1815 рр. керував союзним наполеонівській Франції Варшавським герцоґством. [1], ад'ютанта короля Саксонії, давнього знайомого, колись і сусіда моїх батьків. Я щиро оповів йому про всю подію та попросив поради.

Генерал слухав мене і водночас голився, підстригаючи собі вуса з найсумліннішою докладністю і при потребі роблячи гримаси, надуваючи щоки або випинаючи язиком верхню губу та кидаючи крізь зуби уривчасті слова: «Погано… Гм, гм… дуже погано… це не жарти… скарга може легко потрапити до короля…Король передасть її імператорові… Імператор до короля понад міру милостивий, і якщо йдеться про дисципліну в армії, до винних нещадний». – «Але ж я, – кажу, – не порушив дисципліни». – «Гм, – мовить далі генерал, обмацуючи собі підборіддя, чи ще десь не залишив сивої волосини, – звісно, що не порушив, проте загалом армії наказано добре поводитися з населенням, а ти сам визнаєш, що твій слуга…» – «Захищався», – перебив я його. – «Так, мабуть, захищався, – сказав генерал і склав бритву, – але під ворожими гарматами немає часу влаштовувати процесу… Для прикладу багато усякого чинять… Власне, нещодавно з приводу скарги, поданої до рук короля, Імператор наказав викреслити зі списку одного офіцера контролю. Тому раджу тобі, залагодь цю справу». 

Так, залагодь, сказав я собі, виходячи ще більш занепокоєний, ніж прийшов. А як залагодити? Що я можу дати тому шинкареві? Хіба поцілувати з одного й іншого боку. Грошей я не маю. Кому коли могло би спасти на гадку шукати в мене грошей?! Щоправда, я узяв, приступаючи до штабу, 500 франків на екіпіровку… з дому я також дещицю мав, але додому я повернувся з полону в сукмані, з дому ж їхав поштовим транспортом, пошта дорога, при тому коляса Францішека Скшинського чи Людвіка Порчинського, з якими я їхав, постійно псувалася – якби не продовження перемир’я, то ми б застрягли в Празі.

В Дрездені я мусив придбати трьох коней, сідла, в’юки, зброю, пошити мундир із гаптованим коміром, мусив і привітати колег із 11-го уланського і 5-го полку кінних стрільців, із якими я раніше служив, а в полках офіцерів чимало – словом, я був у моєму нормальному стані, тобто голий і босий. Врешті, як дійти згоди з шинкарем? У Speiszetl’іСпотворене Speisezettel – меню (нім.).[2] його побої не зазначені. Бог знає, як він їх оцінить.

Проте це не жарти, як каже генерал… далебі, в Саксонії король завжди поруч, а королю тепер до Імператора навіть занадто близько, вистачить і одного слова… Я знаю, що Імператор може призначити покарання тільки з люб’язності до короля, лише для прикладу, – але чорти б таку люб’язність узяли, якщо це мало би бути за мій рахунок. І все через нещасне: «Бий його!..» Та як же не бити, Мостива Добродійко! – Таким був зміст моїх монологів. Я хотів вчинити за порадою генерала, проте невдовзі міг про це сказати те, що Мольєр сказав королю про свого лікаря: «Il m'ordonne des remèdes, je ne les prends point et je guéris»Точніше ця фраза звучить: "…il m’ordonne des remèdes, je ne les fais point, et je guéris" – "коли він сказав мені, скільки це коштує, не минуло й миті, як я зцілився" (фр.).[3]. Іншими словами: що упало, те пропало, а німець міг хіба тільки вписати цей факт до свого щоденника як казус беллі. 

Тоді як у Дрездені Онуфрій став причиною для клопотів, про які я коротко тут розповів, а довго від них потерпав, то в Ляйпциґу я міг би через нього потрапити в полон або опинитися в лазареті, чи й просто в раю, куди, до речі, я завжди сподіваюся потрапити, а принаймні скупатися в Ельбі, бо, як відомо, тамтешній міст чекав не на всіх. Саме так, він міг би стати причиною всього цього, якби не сліпий фатум, який так дивовижно виграє в диму, що підноситься над полем бою.

Дев'ятнадцятого жовтня, останнього дня чотириденної, найкривавішої з-поміж тих, які, може коли були й будуть, битви під Ляйпциґом, між десятою ранку й полуднем ми, офіцери штабу князя НевшательськогоКнязь Невшательський [prince de Neuchâtel] – це Луї Александр Бертьє [Louis Alexandre Berthier, 1753-1815], маршал наполеонівської Франції, начальник штабу імператора Наполеона Бонапарта I в 1799-1814 рр. (прим. публ.). Окрім того, Л.А. Бертьє мав титули принца Ваґрамського, герцоґа Валенженського, віце-конетабля Франції. [4], стояли під деревами, які алеями оторочують місто. Ми чекали наказів – вслухаючись не в постріли, бо їх важко було розрізнити, а радше в ревучий гуркіт, який обтікав нас довкола. Вже тоді й сірий край знав, як ідуть справи.

Із крахом французької могутності зазнали краху сподівання поляків. Але ми вважали, що допіру під Ляйпциґом ми знову втрачаємо Батьківщину, ми не знали, що Наполеон завжди найлегше погоджувався на умову повернення її в потрійне ярмо неволі. Пекельна облудо! Диявольська політико! Стільки жертовності, стільки крові пролито за надії, яких в глибині душі він не збирався сповнити.

Він обплутав нас тим герцоґством ВаршавськимГерцоґство Варшавське [пол.. Księstwo Warszawskie, фр. Duché de Varsovie, нім. Herzogtum Warschau] – залежна від Наполеона (особиста унія) польська держава, яка існувала 9.06.1807-9.06.1815 р. на теренах спершу прусської та російської, а від 1809 і австрійської (Галичина) займанщини. Військової поразки зазнала в січні 1813 р., Правителем держави Наполеон поставив саксонського короля Фрідріха Авґуста I. За рішенням Віденського конгресу Австрії було повернуто території за поділом 1772 р., а Пруссія та Росія переділили решту, виокремивши приналежне Пруссії Велике князівство Познанське та Царство Польське (існувало до 1831 р.), яке перебувало в унії з Російською імперією, а відтак було анексоване після поразки Листопадового повстання. [5], тим саксонським королем, і коли вже позбавив нас усякої самостійності, то був завжди готовий розпорядитися нами як мертвою своєю власністю. Біда тій людині, чия доля залежна від іншого, але двічі біда нації, залежній від інтересу іншої нації. Нації сумління не мають. Сумні наші розмови нещасних поляків у ляйпциґських алеях урвало гарматне ядро, яке зашуміло, наче хто вентиль самого пекла відкрутив, а потім заходилося між нами перевертатися.

Згадавши студентські часи, можна було вигукнути: каша, панове, каша! То була справжнісінька каша, але вже зі шведами. Тієї миті РейтанДомінік Рейтан [Dominik Rejtan] – підполковник, в 1814 році належав до Генерального штабу, син Тадеуша, відомого посла сейму 1773 р.(прим. публ.). Тадеуш Рейтан [Tadeusz Reytan, 1742-1780] – легендарний шляхтич, депутат польського сейму 1773 р., який гостро виступив проти прийнятого під натиском держав-займанщин рішення про розподіл Польщі. Збожеволівши, він зрештою наклав на себе руки, за історичними джерелами він залишався неодруженим, отож міра спорідненості з ним Д. Рейтана у цьому випадку сумнівна. [6] заволав: «Імператор сідає на коня!» Рушили й ми, кожен до свого, але наші слуги завели їх до сусіднього будинку; біжимо туди, а вступивши у двір, знову бачимо кашу… саме так, але не в алегоричний, а в найбільш природній постаті.

Кому, як лиш не джурам могло спасти на гадку дев'ятнадцятого жовтня 1813 р. о десятій годині ранку готувати в Ляйпциґу кашу!? І вони вже її далебі приготували, але диявол, здавалося, як на зло, дмухав вогнем у горщик, бо каша не стигла, а ложка, хоча на неї ретельно хухали й дмухали, якщо й потрапляла до зголоднілого рота, проте ще швидше звідти виносилася. Марно ми кричали й лаялися. – «Зараз, зараз», – відповідали попечені язики, і ми б уже, мабуть, мосту вже не застали [цілим], якби одному з нас не трапилася щаслива думка і він не копнув горщик ногою. Каша, мов бомба, бризнула тисячею променів, а джури болісно зойкнули, але вже незабаром були верхи на конях. Один тільки Онуфрій не міг впоратися, а я, не бажаючи втратити коней, мусив чекати.

Він, щоправда, мав справу з сивою кобилою, породженням пекла, якій не до смаку були в’юки, а ще більше дві в’язанки сіна, приточені до передньої частини сідла. Я купив її в Лебау в офіцера польських гусарів за сорок дукатівДукат – поширена в Європі від XIII ст. монета, на теренах Польщі вагою в 3,4 гр золота, отож плата в цьому випадку становила 136 гр, що є еквівалентом бл. 49 тис. гривень (з курсом станом на 15.05.2013).[7]. Я сідав на неї верхи, сходив, пускав вільно, все було якнайкраще; проте наступного дня, коли дійшло до сідлання, коняка почала кусатися і хвицати передніми й задніми ногами – а зі всіданням іще гірше. Вчора стояла, як скеля, а нині танцює, як Парашка, бочком, бочком від мене, а я за нею, за нею на одній нозі – справжня коломийка. А сівши верхи, хапайся одразу бодай і за гриву, бо будеш зазирати в вікна другого поверху. Врешті, жодна сила чи терплячість людська не могла змусити її пройти повз мертвого коня. Напередодні дня, про який оце йдеться, виконуючи службу під Ляйпциґом, я перетнув на ній мало не ціле полю битви в сльоту, в болоті й голоді, а однак норовливість її не зменшилася й на йоту. 

Відтак, після тривалого хороводу, виїжджаю, нарешті, з двору, позаду Онуфрій. Шукаю поглядом колег – немає вже жодного. При штабі товаришування без клею, хоча ніби й зліпиться, але тримається неміцно. Не видно вже навіть в’ючних коней останнього чергового ескадрону. Але зате перед очима в мене виринула Березина.

Довга процесія, немов випущена з Ноєвого ковчега, ступала повільним і щомиті стримуваним кроком. Люди й тварини поруч, верхи, під вершником гуртом сунули єдиною масою, а кого із тих останніх забракло, то можна було укомплектувати з-поміж людей. – Скажімо, був там лев страшний і в відступі, розлючений тигр, працьовитий віл, вірний пес, фальшивий кіт, саксонський кіт, – був там і віслюк, була і свиня, був і тхір, Мостивий Добродію, і всі в юрмі. Кожен за себе, а Бог за всіх!

Я пришпорив коня острогою і наполовину силоміць, наполовину вмінням прокладав дорогу собі й моїм в’ючним коням. Я випереджував з лівого боку артилерійський парк, поволі пересуваючись, аж, нарешті, вперед уже годі було далі зрушитися, раптом бачу з іншого боку трохи вільного місця. Можна було проїхати по кинутих на землю посторонках, між передніми та дишловими кіньми зупиненої гармати, що мені успішно вдалося.

Онуфрій, не такий дурний і спритніший, міг би вчинити так само, проте в’їхавши у тісний перешийок, він, замість пустити за собою на довгому мотузі в’ючного коня, волів зробити собі більше місця; він уперіщив передніх гарматних коней, а ті, поступившись, натягли посторонки, посторонки залоскотали кобилу, кобила почала кусатися, брикатися, заплуталася й упала. Умлівіч витворився клубок із людей і коней. Скільки ж то часу, скільки терпіння знадобилося, щоб його розплутати, і якого щастя, щоб після всього того з сякою-такою цілою головою та всіма кіньми дістатися до Лінденау. І нехай тепер нікого не дивує, що я, скинутий юрбою в Березину і мало нею в Ляйпциґу не затоптаний, ненавиджу натовп. А ще, нехай не дивується той, хто дістане від мене ліктем у черево, або ногою в гомілку, коли він мене у вузькому місці занадто притисне. 

Наполеон начебто десь колись у гніві вигукнув: «Якби в мене було два Вандами*Домінік-Жозеф Рене Вандам [Dominique-Joseph René Vandamme, 1770-1830] – дивізійний генерал наполеонівської армії. Під Кульмом потрапив у полон до росіян (прим. публ.). Фраза імператора зумовлена тим, що Вандам був дуже талановитим військовим, проте уславився сваволею, пограбуваннями та недисциплінованістю.[8], я б наказав одного з них повісити!» Я те ж саме ледь не щодня міг сказати про мого Онуфрія. Але в Монтро, коли довелося зсісти з коня, не те що двох, а й одного не було. Я марно шукав його, врешті, довелося прив'язати коня. Тимчасом батальйон старої гвардії склав зброю у піраміди, варта оточила палац. Там ночуватиме Імператор. Тож я пішов поглянути, де [розмістили] наш службовий салон (salon de service). 

<...>