Посестри. Часопис №65 / Краєвид із піщинкою

Звемо її піщинкою, 

А вона себе ні піщинкою, ні  пилинкою.  

Обходиться без назви 

власної, загальної, 

гарної, банальної,  

миттєвої чи суттєвої. 

 

Не важить їй ні дотик наш, ні погляд.  

Не чує і не бачить, що ми поряд. 

А те, що впала нам на підвіконня, 

То тільки наша, не її пригода. 

Могла б так само впасти де завгодно, 

без певності, чи впала, 

чи падає іще. 

 

З вікна чудовий краєвид на озеро, 

але себе не видно краєвиду. 

Безбарвно і безформно, 

беззвучно й бездухмяно, 

Безболісно йому на цьому світі. 

 

Безбережно узбережжю, 

Дну озера бездонно. 

Воді його ні сухо і ні мокро. 

А хвилям ні множинно, ні поодиноко, 

Вони шумлять, глухі до свого шуму, 

Де скелі не малі і не великі. 

  

А все це під небом насправді безнебним, 

де, не сідаючи, однак, сідає сонце 

й ховається несховно за байдужу хмару. 

Її шматує вітер без жодної причини, 

бо так, знічев’я віє. 

 

Минає одна секунда. 

Друга секунда. 

Третя секунда. 

Але то тільки наші три секунди. 

Пронісся час, як посланець знання нового. 

 Але це тільки наше порівняння.  

 Надуманий образ, навіяний поспіх,  

А знання нелюдські.