Посестри. Часопис №61 / (папа)
Від певного часу мене переслідують несподівані сни. Не знаю, чому, але нічні сни якось дуже зрідка запам’ятовуються – або їх так багато, що вони зливаються в одну велику чорну пляму, або просто мозок уночі налаштований радше на відпочинок, ніж на активну роботу. Інша річ – денні сни. Благословенні завдяки своїй парадоксальності, сміливі у своїй яскравій фантазійності, а крім того, короткі й легко вміщуються в жанрі оповідання. А якщо не оповідання, то його фрагмента.
Переважно це сни-візії. То мені насниться, що я братаюся з Віктором Ющенком і прошу його вибачити мені за все заподіяне особисто йому й Україні зло. Він плаче, я плачу, обоє розчулені. Або, наприклад, такий сон. Приїхав до нас із Відня Ж., а ми з К. уже мешкаємо не у хрущовці, а в гарно облаштованому приватному будинку, де встановлено систему сигналізації. Отже, приїхав Ж., а я якраз повернувся з Алжиру (sic!), де перебував із якоюсь культурною місією, ну, Ж. мені й каже: «А знаєш, я привіз трави, давай розслабимось!». А я йому: «Покажеш мені ту свою траву?». Він витягає целофановий пакетик і каже: «Дивись!». Я зазираю всередину, а там замість трави – різнокольорові ґумові карамельки у формі ведмедиків з «Candyland». «Що за дурня?» – питаю я Ж. і беру одного ведмедика. А він мені каже: «Старий, у нас у Відні винайшли новий спосіб ховати наркотики від митників. Тепер ми не возимо просто траву, а синтезуємо її у ведмедиків. Оцей ведмедик, якого ти поклав собі під язик, відповідає десятьом грамам марихуани».
А подекуди сни набувають мілітарного сенсу. Тобі треба стріляти, а іноді й умирати від отриманих ран. Наприклад, цілими днями снився мені сон, іще страшніший від отого з Ющенком. Сиджу я, значить, у шанці, тримаючи в руках автомат із оптичним прицілом. Я – молодий російський солдат. І раптом за якісь 200 метрів від мене починають з’являтися чеченки-шахідки. Всі в чорному і страшні. І лавою починають іти на мене. Я починаю натискати на курок, а вони не падають, і все йдуть і йдуть, і йдуть, і їх щоразу більше й більше. Я починаю панічно стріляти, а їм хоч би що. Ну, одним словом, я прокинувся від свого власного крику, коли вони вже мене накрили своєю чорною хмарою. Питання: хто підсунув мені холості набої?!
Три дні тому мені наснилося, що помер римський папа Іван Павло ІІ. Тож немовби й нема нічого дивного: помер, і хай земля йому буде пухом, добрий був чоловік, чимало різних корисних речей зробив, і стріляли в нього, і вибачив тому, хто в нього стріляв, і цілий світ об’їздив, і в Україну завітав. Але все це тільки підкладка, так би мовити, прелюдія. Мені в тому сні теж було жаль папу. Мені завжди здавалося, що в ньому живе маленький хлопчик – добрий, вразливий хлопчик родом із польських Вадовіц, хлопчик Кароль Войтила, якому поклали на плечі такий важкий і почесний тягар. Хлопчик, який перестав належати собі. Хлопчик, якого поляки любили найбільше в усій історії Польщі. Хлопчик, який вивчив усі можливі мови світу. Хлопчик, який міг раптом посеред служби Божої заспівати народну пісню.
І за це його любили ще більше.
Кого поляки могли ще так гаряче і безоглядно любити у своїй історії? Адама Міцкевича? Ну ні, його, певна річ, любили, але чи могли слова «Litwo, ojczyzno moja», хоч їх і вивчали в польських школах, перетворити цю людську любов на абсолютну? Юліуша Словацького? Ні, цей естет занадто випередив свій час. Може, Юзефа Пілсудського? Може і любили, але, мабуть, більше шанували й боялися його. Вітольда Ґомбровича? Цього теж боялися і досі бояться – правдоруб сраний, а до того ж – педераст... Міколая Коперника?
Так, культова торговельна марка, але підозріле походження трохи притлумлює безоглядну прихильність народу. Марію Склодовську-Кюрі? Спробуй пояснити простому селянинові її наукову велич. Фридерика Шопена? Білолиций геній паризьких салонів – також торговельна марка, найкраще для молочного шоколаду. Джозефа Конрада? Втікач, шукач пригод, сумнівний поляк, бо з Бердичева. Бонека? Млинарчика? Лято? Чому не перше місце 1982 року в Іспанії, чому програли той історичний пів фінал? Чеслава Мілоша? Ще один литвин, хоч і поляк. Романа Поланського? Єврей, педофіл, естет, і ще раз єврей. Тадеуша Костюшка? Нині люблять лише його серце в мармуровій оправі. Леха Валенсу? Колись любили, потім дуже розлюбили, і було за що, може, колись у майбутньому його справедливо оцінять...
Поляки – великий народ. Вони дали світові таку кількість геніїв, що жодні чехи, словаки й угорці разом узяті, не кажучи вже про українців, болгар і румунів, не можуть з ними в цій сфері конкурувати. Але тільки Іван Павло ІІ є абсолютним генієм, польським монархом, Божим Провидінням і посередником між поляками та Богом (ні, мабуть, навпаки – між Богом і поляками) в одній особі.
І яких би дурниць цей чоловік не наробив, його любитимуть так само гаряче. Навіть якщо він посипле голову попелом і піде пішки до Москви вибачатися за прозелітизм на канонічній території православної церкви. Навіть якщо скаже щось критичне на адресу американської чи британської політики на Близькому Сході. Навіть якщо спеціальною енциклікою дозволить аборти і рекламуватиме «Mercillon» чи інші оральні контрацептиви на варшавських білбордах. Навіть якщо закриє радіо «Maryja» і накаже ксьондзові Ридзику зайнятися пропагандою гігієни серед вірян. Ніщо не скомпрометує дідуся в польських очах. І навіть якщо поляк не викладає під час папського візиту портрет понтифіка, прапори Польщі й Ватикану та гортензії в горщиках, усе це розквітає в його душі. І навіть якщо цей поляк євангеліст або баптист – то все одно якоюсь часткою своєї польської душі він любить папу.
Я не поляк і не католик, але теж люблю папу. Хоч серед українців були й такі, що на нього плювали, проклинали, протестували проти його візиту. Але я не належу до таких українців. Я люблю його завжди, коли бачу на екранах телевізорів під час Великодніх свят, коли читаю в інтернеті новини про стан його здоров’я чи про подорожі до людожерів у Конґо. Я люблю його за те, що він проїхав повз мене того спекотного дня київським проспектом Перемоги (чиєї? над ким? навіщо?) в районі станції метро «Святошин».
Разом із К. ми вибралися тоді скупитися до супермаркету «Фуршет», і раптом з’їхалося стільки міліціянтів, що я подумав, що зараз нас заарештують, вивезуть за місто і розстріляють без суду й слідства. Однак не розстріляли, а великодушно дозволили нам постояти біля траси.
Папа проїхав зі швидкістю 180 км/год, але я зумів побачити його згорблену фігурку на задньому сидінні автомобіля, його смішний ніс, його дитинний вираз обличчя. Ні, дитинного виразу обличчя я, певна річ, не побачив, бо що можна побачити на швидкості 180 км/год? Я молився за київські дороги і ступінь майстерності папського водія. Я бажав йому дожити до 150 років. «Добре, – подумав я, – вмирай собі, коли доживеш до 150 років. Але не тепер. Не тепер. Тоді ми помремо разом – Ти і я. Мені тоді буде 96 років. Боже, скільки корисних речей ми зуміємо зробити разом!»
Це було тимчасове кількахвилинне піднесення, але дуже потужне. Я відчув себе трохи більшим, ніж я є насправді. Я забув, навіщо сюди прийшов. А прийшов я сюди по продукти. Треба було купити дикий рис, червоне вино, прокладки для К., пів кіло сиру «Радамер» (польського, до речі). І ці закупи були освячені його присутністю. Ми були один від одного на відстані якихось восьми метрів – я спеціально полічив – 0,2 секунди. Але цього вистачило, щоб відчути себе ближчим до нього і до Бога. Наче й не було тих спітнілих українських демонів із раціями в синіх мундирах.
Ми покрутилися ще з п’ять хвилин, почекали, може, ще якийсь папа проїде, і пішли додому. Весь вечір ми усміхались одне одному, слухали ранню Ніну Гаґен і курили траву. Я бачив колись одну смішну аплікацію на футболці мого знайомого Г. На ній Іван-Павло, наш папа, смачно затягувався косяком, а внизу був напис: «I love Pope, ‘cause Pope smokes the dope». І я тоді подумав, що він би нічого не мав проти нашого косяка. А може, і сам би зробив кілька хапок. А може, я б йому навіть паровоза задув. І тоді всьому нашому тріо було б весело.
Я й справді не знаю, що зроблю, коли його не стане. Хто тоді їздитиме його папамобілем? Можливо, якийсь інший папа. Вже не поляк, а якийсь нудний італієць чи іспанець. А може, цей папамобіль передадуть до музею, а наступний папа буде статечним і поважним. І дуже важко собі уявити, щоб наступний папа був поляком. Уявити собі в цій ролі примаса Польщі Юзефа Ґлемпа якось дуже важко. А інших варіантів я просто не бачу. Вже швидше поляк стане наступним Далай-ламою, ніж папою. Таке щастя трапляється раз на два тисячоліття.
І я дуже вдячний долі, що це збіглося з моїм життям, що в моїй крові є 33% польської крові, і я можу сказати, що суто теоретично ми можемо бути спорідненими. А якщо повірити в те, що якась його бабуся була українкою, то ця близькість стає ще ймовірнішою. І коли мене запитають перед Остаточним судом – не знаю, хто буде моїм адвокатом і прокурором, – кого я хотів би побачити, поки мене не повели під Суд, я відповім: «Дозвольте мені принаймні постояти біля Нього. Дозвольте перекинутися бодай одним слівцем». Але все це станеться тільки тоді, коли першим до фінішу прийде Він, а не я. Ще невідомо, як усе складеться. Але Небо, я сподіваюся, ми матимемо спільне.
2016 р.
