Посестри. Часопис №6 / «Хмари йдуть наче  біженці, це чорне сонце вигнання...»

Хмари йдуть,  наче   біженці –  чорне  сонце  вигнання,

як  за  видихом   корченим спазм  у легенях – не вдих, 

по  замерзлій  землі розтяглися  автобуси зрання 

і  ревуть,  наче мамонти,  серед  вокзалів нічних. 

 

Це  останній  автобус  виходить  покрученим  шляхом, 

Там  жінки,  і  коти,  і  собаки,  і  діти,  і  всі 

Плачуть  пошепки,   сплять,  колискові  співають,  зітхають, 

І  женуться  за  ними    намети  й  паркани  косі. 

 

І  поїдемо  ми  від  кремезних  байдужих  гетьманів,

Від  переліків  втрат,   прикордонників  сонних  і  злих, 

Так  безладно,  і  дзвінко,  і  гірко  говорить  до  нас  чорна  пам’ять,

і  співає  пітьма,  наче  скрипка  в  кварталах  пустих. 

 

З  нами  буде все  добре,  все  добре,  все  добре,  насправді.

Все  недобре  й  не  буде,  ніколи  не  буде,  але 

Люди  добрі  на  нас  співчуття  покривала  натягнуть,

й  ми   спимо,  і  життя,  як  долонька  дитяча,  мале.

 

 

Помоліться  на  вітер,  бо  в  серці  камінчики  гострі,

Серед  міста  чужого  –  «швидкої»  щеняче  виття,

Простяглася із димом дорога, наша дорога

до  вітчизни-надії,   вітчизни-повітря,   вітчизни-життя.

 

22.03.2022