Посестри. Часопис №60 / Віршем урятувати людство. Уривки: Життя – це добра річ

У довоєнній поемі у прозі з початковою назвою «У вечір Божого Тіла», остаточна назва «Вечір перед господою. Стара гравюра», Анна Свірщинська змалювала Франсуа Рабле як людину, глуху до нашіптувань смерті, людину, яка тішиться життям за келихом вина і складає хвалу екзистенції: «[…] життя – це добра річ. Добра річ, ви так не думаєте? Радіймо і ні в чому не будьмо впевнені». Натомість у вірші «Авторська зустріч», що увійшов до посмертно виданої збірки «Страждання і радість» (1985), можна прочитати про поетку, яка на схилі віку шкодує, що досі не знає, для чого народилася і «для чого існує потворність / називана життям», хоча читачі очікують від неї тлумачення цього знання. Між полюсами схвалення і монструалізації життя пролягає чітка лінія, накреслена авторкою «Чорних слів» на поетичній мапі ХХ століття. 

Анна Свірщинська народилася 7 лютого 1909 року у Варшаві, вона була єдиною дитиною Яна і Станіслави Свєрщинських. Форма запису її прізвища в метриці стала наслідком помилки, якої припустився російський чиновник, сімʼя її пізніше не виправляла. Мати Свірщинської займалася переважно домашнім господарством, натомість її батько захоплювався етнографією (організував, зокрема, виставку курпіовського мистецтва у варшавській «Захенті»). За професією він був художником і скульптором (учнем Войцєха Коссака ), тому більша частина дитинства Анни минула в квартирі, пристосованій до потреб художньої майстерні. На уяву Свірщинської вплинув, зокрема, вигляд закріпленого під стелею гаку, на якому – як через багато років згадувала поетка у своєму автобіографічному портреті – «попередній мешканець, художник, повісився через злидні».

Бувало так, що родина Свєрщинських страждала від голоду через брак стабільного і надійного джерела доходу, тому «привид вішальника на гаку» неодноразово поставав перед очима членів сім’ї, що, зрештою, стало причиною написання одного з перших творів Свірщинської, «гімну злидням», у якому є слова: «Добридень, злидні, що зі страшною посмішкою…» Прикметним є це співвідношення відчуття страху і гримаси посмішки, різноманітні варіанти якого поетка неодноразово розроблятиме у своїх зрілих творах. 

Свірщинська, яка з дитинства виявляла образотворчі здібності, після отримання в 1927 році атестату зрілості планувала розпочати навчання в Академії образотворчих мистецтв. Проте через нестачу коштів вона наважилася вступити до Варшавського університету на полоністичні студії, де захопилася старопольською літературою, здебільшого польською мовою XV століття і бароковою стилістикою. Навчаючись в університеті, вона заробляла собі на життя, викладаючи латину «багатіям», що нерідко викликало в неї відчуття приниження. Магістерська праця Свірщинської, захищена у 1932 році, стосувалася біблійних мотивів у поезії Яна Каспровича. На гуманітарному факультеті розглядали навіть можливість використання молодою дослідницею опрацьованого матеріалу, за умови розширення кола досліджуваних проблем, для написання кандидатської дисертації. Проте цього так і не сталося, хоча її наукові тексти й зʼявлялися в спеціалізованій пресіW. Bojda, Anny Świrszczyńskiej odkrywanie rzeczywistości, Katowice 2016, s. 77–78. [1] на початку 30-х років ХХ століття.  

Анна Свірщинська дебютувала у 1930 році віршами «Сніг» і «Вертеп», опублікованими на шпальтах «Płomyka» («Пломінця»). У той час Свірщинська регулярно співпрацювала з очолюваною Яніною Поразінською редакцією цього часопису. Поетка друкувала у ньому численні твори для дітей і молодіДив. там само, с. 13 i наступні. [2]. Вона працювала також над підготовкою передач на Польському радіо та у видавничому відділі Спілки польських вчителів, де мала нагоду ближче познайомитися з Юзефом Чеховичем, котрий виконував там функції головного редактора. Істотне значення для подальшого розвитку її літературної кар’єри мала нагорода, яку Свірщинська отримала 1934 року, взявши участь у Турнірі молодих поетів, організованому тижневиком «Літературні новини» («Wiadomości Literackie») за вірш «Південь». До складу журі увійшли, зокрема, Юліан Тувім і Казимир Вєжинський, уже визнані на той час митці, імена яких асоціювалися з поетичною групою «Skamander» («Скамандр»). Ця нагорода сприяла уславленню молодої авторки, тим паче, що на основі тієї єдиної відзначеної публікації її прийняли до Спілки польських письменниківA. Świrszczyńska, Mój debiut, „Nowy Wyraz” 1979, nr 10, s. 72–73.[3]

На хвилі успіху поетка наважилася видати власним коштом дебютну збірку з назвою «Вірші і проза», котра вийшла друком у 1936 році. Майже одразу її прорецензували і високо оцінили двоє видатних поетів: Юзеф Чехович і Владислав Себила. Перший помітив у книжці Свірщинської «кілька огріхів», але водночас визнав, що її поезія є «зрілим твором». Він порівнював цю зрілість із випадком Чеслава Мілоша, котрий у тому ж році опублікував «Три зими» (Чехович також видав 1936 року свою чергову збірку «Нічого більше»).

Люблінський поет звернув, зокрема, увагу на образотворчі уподобання дебютантки, котра залюбки «малює словом», що може викликати асоціації з доробком фламандських майстрів бароко: Пітера Пауля Рубенса і Якоба Йорданса. Підсумовуючи свою рецензію, автор «Балади з-за меж» коротко написав: «мені ці вірші подобаються»J. Czechowicz, Anna Świrszczyńska: „Wiersze i proza” [у:] J. Czechowicz, Wyobraźnia stwarzająca. Szkice literackie, wstęp, wybór i oprac. T. Kłak, Lublin 1972, s. 185–189 (першодрук: „Droga” 1936, nr 11).[4]. Владислав Себила, своєю чергою, зазначав: 

Поезія Свірщинської впроваджує нас до світу відображеного, репродукованого, образкового, де вогонь не гріє, мороз не студить, де все відбувається серед приязного миготіння кольорових плям, розкиданих на площині полотен і фресок […]. Поетичні візії Свірщинської – це не образи існуючого, реального світу. Це наче поетичні інтерпретації творів живопису і гравюр, а також уривків поетичних творів. Наче альбом репродукцій творів живопису, перегляданий у тиші кабінету, поетична калькоманія, словесні описи живописних композицій, розширені за рахунок здогадів щодо того, що відбувається поза площиною спогляданої картини. […] Це барвисті фантазії на […] теми, котрі походять не з сучасного життя, а з художнього музеюW. Sebyła, Świat książek: Anna Świrszczyńska, „Wiersze i proza”, „Pion” 1937, nr 2, s. 9. Усі цитати і парафрази, які стосуються рецензії Себили, узяті з однієї сторінки. Дякую др. Ельжбеті Врубель з Інституту літературознавства Гуманітарно-природничого університету ім. Яна Длугоша в Ченстохові за те, що любʼязно надала мені фотокопії цього тексту. [5]. 

Як і Чехович, Себила, характеризуючи поезію Свірщинської, посилається на малярство Рубенса, творчість Мікеланджело і французьких художників XIX століття. Автор «Пісень щуролова» наголошував також на присутності «настрою ірраціональності», що супроводжує рецепцію лірики поетки та походить, на його думку, з біблійних джерел, як у випадку поем «День творіння» і «Апокаліпсис».

Згідно з тогочасною літературно-критичною традицією, Себила не відмовився від можливості виказати застереження щодо твору Свірщинської, а також за звичаєм вказати на недогляди в майстерності та світоглядні недоліки. Він, зокрема, твердив, що деякі «поетичні смаки» можуть вести до «снобізму», що авторці загрожує ризик потрапляння у «вербалізм, поверховість і манірність», закинув їй також цинізм стосовно реальності і поезії. Слід, однак, визнати, що завершальний акорд рецензії Себили схвальний: «[…] дебют Свірщинської несе з собою подих абсолютної новизни і свіжості. Це смілива поезія з високим рівнем культури, яка має численні звʼязки з поезією французькою». 

Як бачимо, обидва рецензенти ретельно описали розмаїті звʼязки лірики Свірщинської з малярством. Досить, зрештою, і деяких підзаголовків її ранніх творів («День творіння. Фреска», «Бароковий малюнок», «Середньовічний сад. Гобелен», «Гаї муз. Середньовічний гобелен», «Начерк аквареллю», «Патетичний пейзаж», «Ландшафт», «Опера. Барокова гравюра», «Епоха. Гравюра дев’ятнадцятого століття», «Вечір перед господою. Стара гравюра»), щоб зрозуміти: на початку своєї творчої кар’єри поетка залюбки і цілком принципово зазнавала випливу образотворчого мистецтва, наче намагалася в такий спосіб компенсувати свою відмову від образотворчих студій. Вона сама так коментувала зміст «Віршів і прози»: «Моя перша збірочка – це, власне, картини, намальовані словом. Патронували їй – крім письменників – старі знайомі з репродукцій батька. Змішалися в ній Рембо, Ель Греко і Дюрер, Самуель Твардовський і Руссо Митник, “Божественна комедія” і Кіріко». 

«Війна зробила з мене іншу людину»,  – так через багато років підсумувала Свірщинська свій досвід часів Другої світової війни. Важко було б коротко і достовірно описати величезну драму, повʼязану з початком чергового глобального збройного конфлікту. Досить згадати, що у перші дні війни під час бомбардування Любліна загинув Юзеф Чехович, а Владислав Себила потрапив у совєтський полон і у квітні 1940 року був убитий НКВС у Харкові. Апокаліптичні передчуття обох цих поетів, зіткані на межі дійсності і сну мовою лірики, здійснилися протягом кількох років унаслідок спільного нападу Німецького Рейху і Совєтського Союзу на Другу Річ Посполиту. У «Віршах і прозі» також місцями звучала катастрофічна нота («Ось виконуються над нами / дії Апокаліпсису», – писала Свірщинська у поезії «Апокаліпсис»), проте тема знищення і загибелі людей не проявилася настільки напружено і усвідомлено, як у Чеховича і Себили. Сам період окупації поетка описувала так:  

Моя доля не була найважчою. Проте я стояла годину під стіною, чекаючи на розстріл. У кімнаті взимку замерзало чорнило у каламарі. Усі дні і ночі протягом пʼяти років війни я боролася з труднощами, щоб забезпечити собі і своїм близьким мізерне існування, бралася до будь-якої праці. Була офіціанткою, робітницею на фабриці, розносила по магазинах булки, ходила по будинках і продавала мило. Опанувала також професію санітарки, працюючи на добровільних засадах у варшавських шпиталях під час вересневої кампанії та повстання. 

Переживання, спричинені воєнною травмою, Свірщинська оприлюднить перед широкою аудиторію лише у 1958 році (а отже, майже через двадцять років після дебюту) у своїй першій повоєнній збірці «Зібрані поезії», нагородженій у таємному конкурсі під час окупації (зокрема у вірші-літанії «Рік 1941»), а також у пʼятнадцяти поемах прозою із циклу «Війна». Натуралізм останніх критики порівнювали зі стилістичною суворістю «Медальйонів» Зофʼї НалковськоїJ. Sławiński, Liryka Anny Świrszczyńskiej [у:] J. Sławiński, Przypadki poezji, Kraków 2001, s. 173. Зофʼя Налковська високо цінувала ранню творчість авторки «Віршів і прози», про це нагадує Аґнєшка Стапкевич. [6]. Документом і свідченням стане також найбільш відома збірка Свірщинської «Я будувала барикаду», опублікована у 1974 році, рівно через тридцять років після варшавського повстання, у якому поетка брала участь. Ми ще повернемося до цих мотивів нижче.  

У 1945 році Свірщинська виїхала з батьками до Кракова, де вона прожила до смерті, хоча постійно сумувала за столицею і робила різноманітні, але невдалі спроби повернутися до Варшави назавжди. У Кракові протягом кількох років (1946 – 1950) вона працювала на посаді літературної керівниці державного Театру молодого глядача (тепер театр «Bagatela» ім. Тадеуша БояЖеленського»), крім того, співпрацювала з Польським радіо як авторка передач і радіовистав, а також із редакціями таких загальнопольських часописів, як «Dziennik Polski» («Польська газета»), «Iskierki» («Іскорки»), «Świerszczyk» («Цвіркун»), «Tygodnik Powszechny» («Загальний тижневик») або («Życie Literackie» («Літературне життя»), де публікувала різноманітні тексти.

Невдовзі після приїзду до Кракова Свірщинська оселилася разом із матірʼю у знаменитому Будинку письменників на вул. Крупничій, 22, де, крім неї, мешкали в різні часи, зокрема, Єжи Анджеєвський, Константи Ільдефонс Ґалчинський, Славомир Мрожек, Тадеуш Пайпер, Галина Посвятовська, Тадеуш Ружевич (Свірщинська займала квартиру безпосередньо над його кімнатою з виглядом на смітникWbrew sobie. Rozmowy z Tadeuszem Różewiczem, oprac. J. Stolarczyk, Wrocław 2011, s. 445–446. У вірші «Річниця», в якому поет полемізує з поетичним світоглядом Юліана Пшибося, Ружевич писав: «близький моєму серцю / смітник великого міста / поет смітників / ближчий до правди / ніж поет хмар / смітники сповнені життя / несподіванок» – T. Różewicz, Niepokój. Wybór wierszy, Warszawa 1995, s. 568​.)​. [7]), Віслава Шимборська і багато інших письменників. Натомість батько поетки отримав за розподілом окрему квартиру в Кракові, яку він одразу ж перетворив на художню майстерню, проте у дружини і дочки бував регулярно.  

Під час домінування в Польщі соцреалістичних тенденцій Свірщинська сумлінно і з позитивною настановою сприймала пануючі тоді погляди, повʼязані з докладанням спільних зусиль на користь побудови Польської Народної Республіки згідно з соціалістичними засадами. Займала посади різної суспільної і державної ваги, що перегукувалося з ідеологічною лінією у боротьбі за «нове – соціалістичне обличчя мистецтв»Див., наприклад, A. Świrszczyńska, Zadania współczesnego pisarza: walka o nowe – socjalistyczne oblicze sztuki, walka o pokój, „Gazeta Krakowska” 1951, nr 146.[8]. Проте услід за Аґнєшкою Стапкевич варто підкреслити, що одним із доказів щирості намірів і автентичності «незгасної віри в те, що світ можна і потрібно змінювати», був «приватний хрестовий похід» проти алкоголізму, який поетка вела послідовно від 1946 року, публікуючи в пресі тексти, які вона називала, наприклад, так: «Не відбудуємо Польщі за чаркою» (1947), «Розбудовуймо бари, але молочні» (1969), «У Міжнародний рік дитини заопікуймося дітьми пияків» (1979), «Коло сільських господинь у боротьбі з алкоголізмом» (1980), «Кинути пити» (1981)A. Stapkiewicz, Ciało, kobiecość i śmiech…, s. 8–10.[9]. 

У 1953 році Свірщинська вийшла заміж за актора Яна Адамського, молодшого за неї на 14 років. Їх обвінчав Кароль Войтила, з яким Адамський зустрічався у Рапсодичному театрі. У Анни і Яна народилася єдина дочка, Людмила, невдовзі після її народження майбутній папа охрестив дівчинкуA. Świrszczyńska, Wizyta Ojca Świętego w Polsce – wspomnienia i refleksje (wypowiedź w ankiecie), „Życie i Myśl” 1979, nr 12, s. 72. [10]. 

Шлюб не витримав випробування часом і у 1969 завершився розлученням, зокрема через сильне почуття Адамського до заледве тридцятилітньої Галини Посвятовської, котра на початку 1960-х років оселилася у краківському Будинку письменників. Після розставання з чоловіком Свірщинська залишилася у любовному звʼязку з Юзефом Олещуком, про що свідчать інтимні записки, опрацьовані Віолеттою Бойдою на основі сімейного архіву Людмили Адамської-Орловської і оприлюднені з назвою «Ще кохаю…»A. Świrszczyńska, Jeszcze kocham… Zapiski intymne, spisanie z rękopisu i oprac. tekstu, wstęp, zakończenie i przypisy W. Bojda, Warszawa 2019. [11]. 

Поетка періодично стикалася з фінансовими проблемами. У документації Спілки польських письменників збереглися чисельні, іноді сповнені емоційних одкровень, заяви Свірщинської, написані за різних обставин, що містили прохання про надання стипендії чи допомогиДив.: W. Bojda, Wstęp [у:] A. Świrszczyńska, Jeszcze kocham…, s. 28 i наступні, passim.[12]. Завдяки такій стипендії Державний видавничий інститут опублікував її першу повоєнну збірку «Зібрана лірика» (1958). У подібний спосіб у 1967 році було видано збірку «Чорні слова», у якій авторка звернулася до африканського фольклору, щоб у поетиці «негритянської стилізації» продемонструвати складні, сповнені одностороннього насильства, стосунки між чоловіками і жінками, між подружжям (тут, зокрема, з’являється згадувана вище проблема алкоголізму), а також, щоб описати глибокі дилеми, повʼязані з материнством. Цю тематику вона продовжувала, розвивала і модифікувала у чергових своїх збірках, які відтоді виходили через відносно рівні проміжки часу: «Вітер» (1970) і «Я – баба» (1972). Про останню, яку часто вважають поетичним відповідником феміністичного маніфесту, а також «найбільш сміливою згадкою про жіночність у тогочасній польській ліриці»J. Kwiatkowski, Baba potęgą jest i basta [у:] J. Kwiatkowski, Magia poezji (o poetach polskich XX wieku), wybór M. Podraza-Kwiatkowska i A. Łebkowska, posł. M. Stala, Kraków 1995, s. 374.[13], схвально писав Збіґнєв Бєньковський, котрий називав її зміст брутальним і яскравим «голосінням жіночності»: 

Збірка «Я – баба» – це настільки виразний голос, що можна назвати його навіть безсоромними. І саме ця відсутність сорому викликає повагу. Ми шануємо відвагу, принциповість щодо себе, моральний, побутовий і, нарешті, фізіологічний нонконформізм. Анна Свірщинська не зупиняється перед жодним табу, зриває маски, звільняє жести, оголює до спинного мозку думки і почуття, нерви і відчуття. «Я – баба» – це одна з найвідважніших книжок, що зʼявилися протягом багатьох років, книжка непересічна і важлива. Її винятковість зумовлена її викривальним характером і деміфологізацією базових почуттів повсякденностіZ. Bieńkowski, Dosłowność [у:] Z. Bieńkowski, Ćwierć wieku intymności. Szkice o poezji i niepoezji, Warszawa 1993, s. 201–202. [14]. 

Автор «Трьох поем» також вказує у рецензії, що основними ознаками лірики Свірщинської є, крім безсоромності, принциповості і сміливості, «максимальна достеменність» і «автентичність вражень і проблематики». Збіґнєв Бєньковський роздумував, зокрема, над тим, чи ця збірка віршів є взірцем «видатної поезії», чи, можливо, «видатної непоезії». Крім того, він звернув увагу, що авторка відкинула поетичний стафаж заради фактографічності, радикальної простоти і безпосередності словаТам само, s. 202.[15]. Більшість перелічених тут ознак поезії Свірщинської характеризуватиме збірку «Я будувала барикаду» (1974), детальніше розглянемо її нижче. Варто лише додати, що поетка вважала себе феміністкоюДив.: Rozmowa z Anną Świrszczyńską [у:] W.P. Szymański, Rozmowy z pisarzami, Kraków 1981, s. 94. [16], а проблематика жіночності протягом багатьох років була, мабуть, найчастіше коментованим аспектом її творчостіДив., наприклад, R. Ingbrant, Kobiecy antyświat w poezji Anny Świrszczyńskiej [у:] Formy (nie)obecności. Szkice o współczesnej poezji kobiet, red. J. Grądziel-Wójcik, A. Kwiatkowska, E. Sołtys-Lewandowska, Kraków 2018, а також K. Szopa, Poetka rewolucji. Anna Świrszczyńska i socjalistyczny projekt równości kobiet, „Śląskie Studia Polonistyczne” 2018, nr 2, s. 59–79 [online], https://www.academia.edu/39282357/t_r%C3%B3wno%C5%9Bci_kobiet [дата звернення: 25.05.2020]. [17]. 

У 1978 році вийшла друком збірка «Щаслива, як собачий хвіст», присвячена памʼяті Юзефа Олещука (він помер за три роки до цього), котрий «умів радіти і зумів страждати». Не лише назва книжки, але й її загальна тональність, демонструють інакшість цієї збірки порівняно з поетичними пропозиціями, які існували до того часу. Юліан Корнгаузер писав, що Свірщинська дає у ній «потворний у своїй щирості урок автоіронії», створюючи «величальні гімни тупості» (наприклад, вірш «Я – тупа», присвячений Тадеушу Ружевичу) і знищуючи «будинок знання»J. Kornhauser, Starsza pani stoi na głowie [у:] J. Kornhauser, Światło wewnętrzne, Kraków 1984, s. 50, 54.[18]. У цій збірці, безумовно, можна помітити поглиблену і зрілу дистанцію поетки щодо самої себе і загальнолюдських турбот. Авторка з гумором вихваляє явища звичайні, щоденні, приємні, поверхові, стоячи на боці щастя і радості, а також глупоти, тупості і смішності.  

Своєрідним підсумком доробку Свірщинської є видана посмертно збірка «Страждання і радість» (1985). Закладена у назві кореляція екзистенційних антиномій, яка фактично повторює зміст цитованої вище присвяти Юзефу Олещуку, є знаменною для поетичної уяви, що використовує повну палітру переживань і напруги, з котрими повʼязана доля істот, які живуть і помирають. Увагу привертає автобіографічний цикл із близько тридцяти ліричних творів із назвою «Вірші про батька й матір», що базується на спогадах про Яна і Станіславу Свєрщинських. Цикл є також поетичною ремінісценцією дитинства, прожитого у Варшаві, й розповіддю про спільне родинне життя та період жалоби після смерті батьків. 

Не можна не згадати про активність Свірщинської у сфері літератури для дітей і молоді, а також про її драматургічну творчість. Протягом пів століття поетка опублікувала десятки повістей у віршах, ліричних творів для наймолодших, а також маленьких книжечок для дітей, на написання яких її часто надихали історія Польщі, словʼянська міфологія, народні перекази та культура Сходу (головно китайська і японська).

Із-поміж драматичних творів варто згадати пʼєси «Орфей» (1942), «Постріли на вулиці Довгій» (1956), «Життя і смерть» (1956), «Смерть у Конго» (1963), «Мама сплачує аліменти» (1967). Згідно з інформацією, уміщеною до словника «Сучасні польські письменники і дослідники літератури», увесь доробок Свірщинської налічує понад сімдесят літературних позицій, більшість із яких становлять тексти з виразними освітніми якостями, які формують у дітей і молоді культуру читання книжок, спілкування з історією, міфологією, літературою. За твори, написані з думкою про наймолодших читачів, авторка «Весілля гіпопотама» отримала 1973 року Нагороду Голови Ради міністрів, а через три роки після цього місто Краків вшанувало її нагородою за популяризацію культури, відзначено її також Лицарським хрестом Ордену відродження Польщі (1957), Офіцерським хрестом Ордену відродження Польщі (1974), а також Медаллю Комісії народної освітиКоротку біографію поетки разом із описом рецепції її творчості презентувала Рената Ставови: „Gdzie jestem ja sama”. O poezji Anny Świrszczyńskiej, Kraków 2004, s. 9–31. У окремих розділах дослідниця схарактеризувала також публіцистику Свірщинської, її драматургічний доробок і творчість, призначену для дітей і молоді (там само, s. 324–341). Див. також: B. Marzęcka, Anna Świrszczyńska [у:] Współcześni polscy pisarze i badacze literatury: słownik biobibliograficzny, t. VIII: Ste–V, oprac. zespół pod red. J. Czachowskiej i A. Szałagan, Warszawa 2003, s. 273–277. [19].

Свірщинська поряд із Юлією Гартвіґ, Анною Каменською, Кристиною Мілобендською, Марією Павликовською-Ясножевською, Галиною Посвятовською, Віславою Шимборською належить, безумовно, до грона найбільш оригінальних польських поеток ХХ століття. 

Анна Свірщинська померла 30 вересня 1984 року у Кракові і була похована на Раковицькому цвинтарі. За кілька місяців до смерті у своєму останньому творі «Завтра будуть мене різати», написаному в очікування операції в хірургічній клініці, Анна Свірщинська прощалася зі світом такими словами: «За вікном травневі дерева прекрасні, як життя, / а в мені є покора, страх і спокій».