Посестри. Часопис №49 / Ундуля

* Текст вийшов під псевдонімом Марселій Верон

Мусили вже спливти тижні, місяці, відколи я зачинений у тій самотині. Весь час заново впадаю в сон і знову прокидаюся, і марева яви сплітаються з витворами сонного затьмарення. Так спливає час. Здається мені, що в цій довгій кривій кімнаті я вже мешкав колись давно. Часом упізнаю ті надмірно великі меблі, що сягають до стелі, ці дубові шафи, наїжачені пластами порохів. Велика, кількараменна лампа із сірого олова звисає зі стелі, злегка погойдуючись.

Лежу в куті довгого жовтого ліжка, ледве заповнюючи його третину своїм тілом. Є хвилини, коли кімната, освітлена жовтим світлом лампи, кудись зникає з очей – і я відчуваю лише у важкому безсиллі думки потужний спокійний ритм подиху, яким розмірено підіймаються мої груди. В злагоді з цим ритмом відбувається дихання всіх речей.

Час сочиться слабким сичанням гасової лампи. Старе обладнання пострілює і потріскує в тиші. За мною в глибині кімнати спостерігають і змовляються тіні, шпильчасті, криві, поламані. Витягають довгі шиї і зазирають мені через плече. Я не відвертаюся. І для чого б то? Щойно погляну, знову всі будуть тихі і на своєму місці, тільки підлога десь заскрипить, стара шафа затріщить.

Усе буде стояти без змін, як раніше. І знову тиша, і стара лампа підсолоджує собі нудьгу сонним шипінням.

Великі чорні таргани стоять непорушно і дивляться бездумно на світло. Здаються мертвими. Несподівано ці плоскі безголові тіла починають бігти дивним краб’ячим бігом, навкіс розрізаючи підлогу.

Сплю і прокидаюся, знову засинаю, весь час терпляче продираюся крізь хвору гущавину марень і снів. Переплітаються, заплутують, мандрують разом зі мною, ці білуваті м’які хащі, як бліді нічні паростки картоплі у підвалах, як потворні нарости хворобливих грибів.

*

Може, на світі вже весна. Не знаю, скільки днів і ночей спливло від того часу... Пам’ятаю цей сірий, важкий світанок лютневого дня, цю пурпурову вакханалію. Крізь які бліді, прогуляні ночі, крізь які місячні приміські парки не летів я за ними, як нічний метелик, зачарований посмішкою Ундулі. І всюди бачив її в обіймах танцівників, зомліваючу і солодко перехилену Ундулю в чорному прозорому серпанку і трусиках. Ундуля світила очима за чорною коронкою віяла. Так йшов я за нею з пекучим, солодким шалом в серці, поки затерплі ноги вже не хотіли нести далі – і карнавал виплюнув мене, напівмертвого, на якійсь пустій вулиці в густий передсвітанковий морок.

Потім ці мандрівки навпомацки, зі сном на повіках по якихось старих сходах, долаючи безліч темних поверхів, переправи через чорні простори горища, повітряне спинання по галереях, що гойдалися в темних подихах вітру, поки, врешті, поглинув мене цей затишний, відомий коридор, де я опинився біля входу до квартири мого дитинства. Натиснув клямку, і двері з млосним зітханням відчинилися всередину квартири. Мене огорнув запах цього забутого інтер’єру; з глибини помешкання тихо вийшла давня покоївка Аделя, нечутно ступаючи оксамитовими підошвами черевичків. Як же погарнішала за час моєї відсутності, якими перлово-білими були її плечі під чорною розстібнутою сукнею. Зовсім не була здивована моїм приходом через стільки років, сонна і нелюб’язна. Бачив ще її стрункі ноги з лебединими контурами, що віддаляються в чорну глибину помешкання.

У напівтемряві навпомацки знайшов незастелене ліжко і з сонно затьмареними очима заглибився обличчям у подушки.

Глухий сон перекотився через мене, ніби вантажівка, завантажена порохом темряви, засипав мене мороком.

Тоді зимова ніч почала замуровуватися чорною цеглою небуття. Безмежні простори тверднули в сліпу і глуху скелю, у важку, непробивну масу, яка заповнювала простір між речами, і світ затужавів небуттям.

*

Як важко дихається в кімнаті, що застрягла в лещатах зимової ночі. Крізь мури і склепіння відчувається тиск тисячі атмосфер темряви. Повітря безплідне і некорисне для легенів. Полум’я лампи заростає чорними грибами. Пульс стає легким, поверхневим. Нудьга, нудьга, нудьга…  Десь глибоко в монолітній масі ночі чорними коридорами зими йдуть із ліхтарями самотні люди. Здається, що до мене долітають їхні безнадійні розмови, їхні апатичні, монотонні балачки.

Ундуля, Ундуля спочиває у своєму запашному ліжку в обіймах важкого сну, що висмоктує з неї пам’ять усіх оргій і шалу. Інертне і м’яке тіло, вилущене з тісняви серпанку, трусиків і панчіх, взяла під себе темрява, як великий хутряний ведмідь, замикає її в чотирьох своїх величезних лапах і збирає її білі, оксамитні кінцівки в одну солодку і м’яку жменьку, над якою дихає своїм пурпуровим язиком. А вона нечутлива, з очима в далеких снах, безвладно дає себе пожирати темряві, і крізь її трояндові жили пливуть молочні ріки зірок, випиті очима в ці запаморочливі карнавальні ночі.

Ундульо, Ундульо, ти – зітхання душі за країною щасливих і досконалих! Як розширювалася тим світлом моя душа, коли стояв я покірним Лазарем біля твоїх ясних порогів. Через тебе пізнав у гарячому тремтінні насолод мою злиденність і потворність у світлі твоєї досконалості. Як солодко було вичитати з одного погляду твоїх очей вирок, що засуджує мене назавжди, з найглибшою покорою послухатися жесту твоєї руки, яка відштовхувала мене геть від вашого застілля. Я засумнівався б у твоїй досконалості, якби ти була зробила інакше… Тепер мені час повернутися до реторти, з якої вийшов я схибленим і невдалим. Іду до кінця відстраждати помилку Деміурга, котрий створив мене. Ундульо, Ундульо! Скоро і про тебе забуду, ясний сну про ту країну. Наближається остання темрява і огидність реторти.

*

Лампа цідить нудьгу і сичить свою монотонну пісню. Так мені, немов чув ту пісню колись давно-давно, десь напочатку життя, коли хворим і втомленим немовлятком капризував і марудив протягом довгої плаксивої ночі. Хто покликав мене тоді і завернув, коли я навпомацки шукав зворотню дорогу до материнського пранебуття?

Як лампа коптить! Сірі рамена канделябра виросли, як поліп у стелі. Тіні змовляються і шепочуть. Безшумно пробігають таргани жовтою підлогою. Моє ліжко таке довге, що не бачу протилежного кінця. Безумовно, я – хворий, тяжкохворий. Яка гірка і повна огиди дорога до реторти.

Тоді почалося це. Ці монотонні, безплідні діалоги з болем вимучили мене вщент. Сперечаюся з ним невпинно, що мене як чистого інтелекту він зовсім не стосується. І в міру того, як усе інше щораз сильніше мутиться і плутається, відчуваю дедалі виразніше, як виділяється він, страждальницький, із мене задивленого. Але, разом із тим, відчуваю легкий лоскотний жах.

Полум’я лампи горить усе нижче й темніше. Тіні витягають свої жираф’ячі шиї аж під стелю і хочуть його побачити, але я ретельно ховаю його під перину. Він – як малий безформний ембріон, без обличчя, очей і рота – народився, щоб страждати. З життя він знає тільки всі види і деформації страждання, які пізнає, занурений у глибини ночі. Його почуття повернуті всередину і жадібно сприймають біль у його різновидах. Це він узяв мої страждання на себе. Часом він лише як великий риб’ячий міхур, надутий болем, із гарячими стражденними прожилками на оболонці.

Чому плачеш і капризуєш безугавно протягом усієї ночі? Як маю полегшити твої страждання, маленький синочку? Що маю зробити з тобою, що почати? Корчишся, надимаєшся, кривишся, не чуєш і не розумієш людської мови, і далі капризуєш, і бурчиш свій монотонний біль протягом усієї ночі. Зараз ти схожий на вузол пуповини, скручений і пульсуючий.

*

Лампа мусила згаснути, коли я задрімав. Темно і тихо. Ніхто не плаче. Нічого не болить. Десь далеко, далеко в глибині темряви, десь за стіною белькочуть ринви. Боже! Це – відлига!.. Простори стриху глухо гудуть, як скрині величезних музичних інструментів. На суцільній скелі тієї чорної зими мусила утворитися перша подряпина. Великі брили темряви ослабляються в стінах ночі і кришаться. Темрява ллється як чорнило крізь тріщини зими, жебонить у ринвах і водостоках. Боже, весна йде...

Там, на світі, місто повільно звільняється з кайданів темряви. Відлига виколупує дім за домом із цієї кам’яної стіни темряви. О, якби знову зачерпнути грудьми темне дихання відлиги, о, якби відчути на обличчі ті чорні вогкі полотнища вітру, що летять вулицями. Малі вогники ліхтарів на рогах вулиць втягуються в гніт і стають блакитними, коли пролітають біля них ці пурпурні полотнища вітру. О, якби зараз викрасти себе і втекти, залишити його тут самого назавжди з його вічним болем... Що за жалюгідні спокуси нашіптуєш мені у вухо, ти, вітре відлиги? Тільки в якій частині міста може міститися ця квартира? Куди виходить це вікно, забите віконницею? Не можу собі пригадати вулиці, на якій була квартира мого дитинства. О, якби тільки визирнути у вікно, зачерпнути дихання відлиги…

Marceli Weron, Undula, „Świt. Organ urzędników naftowych w Borysławiu” 1922, nr 25–26 (15 stycznia), s. 2-5. Opracował Piotr Sitkiewicz.