Посестри. Часопис №45 / Те, що невдовзі гряде

Від сучасного до давнього, коли давнє стає сучасним, а сучасні турботи раптом виявляються минулими: так ми проживаємо, перебуваємо та зборюємо перебіг подій, що його називаємо часом. Слово «турбота» в українській мові зовсім не окреслює того, як ми всі сприйняли місяць лютий минулого року, проте саме це слово походить від латинських слів на позначення сум'яття, вихору, неспокою. 

У випуску представляємо добірку тренів батька польської літератури Яна Кохановського. Видані 1580 року в Кракові, до сьогодні є не лише неповторною та незаперечною пам'яткою літератури, а й документом вільної думки та свободи почуттів. Автор не боявся протистояти й утверджуватися: сила його переконання та прагнення до людського й справжнього надихають. Сто літ перед виданням «Тренів» 1483 року в Римі вийшла книжка українського вченого Юрія Котермака, який також продемонстрував величезну особисту силу, ставши викладачем кількох тогочасних вищих навчальних закладів. У Кракові прикінці життя Юрій із Дрогобича доклався до друку перших книжок кириличним шрифтом. Будучи сучасником татарських набігів на рідну Русь-Україну, Котермак науково вивчав перспективи миру. Не чужою була ця проблема й Янові Кохановському, який вивчав її в спосіб більше публіцистичний, ніж поетичний. 

Турботи давніх не такі вже й далекі й незрозумілі. Поет і наш сучасник Лесик Панасюк описує проблематику сучасних набігів: його поетичний текст говорить про самовідчуття людини в умовах цього «вічного лютого» з його мовою, тривогою, страхом і надією. Саме про надії на післявоєнні переосмислення розповідає Альбіна Позднякова: найбільша зміна, врешті, не на політичній мапі, а в нас самих, у наших світоглядах і рвіннях. 

У обох важливих відеобесідах цього номеру говоримо про переклади, але коли Наталія Бельченко зосереджена на інтерпретації класичної польської поезії українською мовою, у розмові Жанни Слоньовської з Оксаною Луцишиною йдеться про презентацію української літератури у світі. Водночас Луцишина розмірковує про особливості творчого процесу, тіло й простір, можливість письма як такого під час війни.

Останнім есеєм Олени Олійник завершуємо цикл, що постав на базі текстів, візначених у фіналі конкурсу, провадженого Інститутом Літератури і покликаного відобразити досвід українських переселенців у Польщі.