Посестри. Часопис №42 / Домальовую їй зморшки

Річка змінила русло.

І тепер на дні її видно усі стібки,

вишиті гладдю води.

 

Пам’ять змінила час.

Із саперною лопаткою наближаюсь я

до фотоальбомів:

1945. От прадід десь у Австрії.

А ось на Закарпатті.

Бах-х!!! – вибухнула вціліла міна...

Зі світлини сипнуло

десь із ложку чорно-білої землі.

 

А це моя бабуся? Неправда! Вона не була маленькою!

Домальовую їй зморшки на порцеляновому личку.

 

А це я. Здається, така сама. Завжди така сама.

З ножицями. Щоб вклеїти себе у майбутнє.