Посестри. Часопис №42 / Бісер

Уже поцвяшковано небо, і у вечора глибокому кріслі

можна глянути в древні очі вогню – тут свічки і вино,

і у келихах відблиск, і риб’яча кісточка місяця угорі.

Кажеш, сиплеться світ твій? Не знаю, так поведено здавна,

а все ж – уночі кожен шелест сильніший і жест. Он плете

собі яблуня сукню, пастельну, асиметричну, на одне плече.

Кажеш, із життя, як звідси – хороший краєвид. Напевно.

Тут повітряний океан б’ється об міста берег і ми –

у малесенькій шлюпці балкону, серед піни садів, дивимось,

як весна метає свій бісер. І лягаємо спати – трішки людьми.