14.04.2022

Посестри. Часопис №4 / Весняними й воєнними голосами

Дорогі друзі!

Четвертий номер часопису «Посестри» заговорює водночас весняними й воєнними голосами, тим, що пережито колись, і тим, що гіркою краплею упало на нашу долю сьогодні. Збираються спогади у нервово-скупі згустки, запікається кров’ю відчай безсилості, холодною пусткою віє від усвідомлення втрати, вибитими очима невидимо дивиться чорна руїна… Але перетікає від серця до серця мовлене, проситься сказати, нестримно хоче бути, проривається крізь страх і плач, крізь оточення, обстріли й дикість, виходить з-під вибухів і проскакує поміж мін, стає живим і нескінченним доказом, стає текстом.

Серед текстів, які ми публікуємо в журналі, уже традиційно з'являються репортажі й інтерв'ю, оригінальна українська поезія й переклади з польської, щоденникові записи й прозові твори. Тож запрошуємо Вас до читання, до відкритої бесіди з нашими авторами. Зважаючи на те, що наступний номер вийде аж за два тижні, ми намагалися підготувати цікавий і широкий тематичний спектр.

Стримані щоденники Петра Яценка стають аналітичними ремінісценціями, що передають тривожний настрій передчуття війни, її початку та першого її сприйняття. Лаконічна іронія Андрія Краснящих змушує вдатися до розумової оцінки дійсності, поглянути на неї відсторонено, щоб визначитися із власним місцем у цій абсурдній круговерті.

До серії «Непрозаїчної прози» сьогодні охоче запрошуємо Олега Коцарева. Усевловним, уважним до найменших дрібниць оком нікому не помітний оповідач вистежує персонажів оповідання у гарячий час, гарячий вік і гарячу пору, то віддаляє, то наближує до них погляд, вихоплюючи найхарактерніші ракурси, що промовляють за них самих.

Не залишаємо нашого читача без поезії. Немає виправдання, немає прощення, нема зрозуміння для масштабів вчиненого злочину, незбагненного звірства – так відчуває дійсність Олена Степаненко. Над загубленими душами побивається Еліна Свенцицька. Болісно досліджує культурний шар нації (а може, й усього людства) Ірина Шувалова, просто-таки фізично відчуваючи його, цей вистражданий шар із болю, горя й нещастя, крові, відчаю й німоти перед самовладною рукою історії. «Міста немає», – відлунням озивається співець цього міста. Але «стоїть золотоверхий Київ, і Гостомель, Буча, і Ірпінь» повторюєш услід за Олександром Ірванцем.

Так, із бадилля проростає віра – святкує Вербну неділю Дмитро Лазуткін, провіщаючи відродження. І «жодна ракета не долетить до середини Дніпра» – розгортає думку класиків В’ячеслав Левицький. Зависає над землею «Третя світова тиша» – схиляється в мовчанні перед жертвами війни Іван Андрусяк.

Натуралістично-відверті вірші польського поета Адама Відемана розгортають сторінку колишніх воєнно-повоєнних рефлексій, а великодні дзвони поезії Анни Фрайліх провадять нас до Нью-Йорка.

Сердечно запрошуємо наших гостей також до творчої розмови з Оксаною Забужко, у якій вона, одна з найяскравіших українських письменниць, інтелектуалка, книжки якої стоять на високій полиці, розгорне перед читачем розуміння «непотрібного досвіду» й потреби писати у лихі часи.

 

 

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Редакція . Весняними й воєнними голосами // Посестри. Часопис. 2022. № 4

Примітки

    Пов'язані статті

    Loading...