Посестри. Часопис №36 / Крик Мунка

Реальність набула форми абстрактної субстанції. Події відбуваються надто швидко. Від розміреності залишився попіл і дим. Далекі звуки – близький страх. Що більше повітря, то менше тривоги. Старі, міцні стіни бомбосховища на диво не тиснуть. Затишним притулком може стати навіть бетон і сирість. Небо ген-ген сіре. Здається, зараз впаде на голову, якій і так тяжко. Круки поважно сповіщають якісь новини. 

Цінності змінилися раптово. Життєво важливе – лише у твоїй тривожній валізі. Все, що поза нею, втрачає сенс. Твоя рутина вже не має значення, хоча вона так потрібна зараз, щоб не збожеволіти. Слово стає золотом. Люди стають золотом. Еквівалентом – безцінним і незмінним. Ти існуєш в різних реаліях відразу. Перехід від однієї до іншої відбувається за один вибух, за одне термінове оголошення в новинах. 

Сирена. 15 секунд. 

Сирена. 15 секунд. 

Сирена. 15 секунд. 

6-та ранку, вибух. Наче й далеко, а ніби гудить під самою твоєю скронею. Всього кілька жахливих секунд. В паніці, я різко прокидаюся. Мені страшно. Поки що це всього лише страх. У піжамі біжу до іншої кімнати за сумкою з речами першої необхідності. Розумію, що треба переодягнутися, на вулиці зима, у бомбосховищі ще немає обігрівачів. Це другий день війни, сирени ще не волають, їх чути лише подекуди. На вулицях темінь, ліхтарі та вивіски не світяться. Здається, в тій темряві можна втопитися, якщо не бути обережною. Страх усередині згущується до незрозумілої консистенції: в’язкої, липкої, як смола. У під’їзді чую багато голосів, копошіння. Відчуваю наростаючу паніку. Сусіди, звичайно ж, уже на ногах. Питаю, що відбувається, куди бігти. Тіло вже потроху починає нервово труситися, увага розсіюється, стає тяжко дихати, наче я у глибокому підземеллі. Біжу в підвал під домом.

Сидячи на холодній лавці, серед сірих, похмурих стін, я розумію, що та липка консистенція, що огидно розливається тілом, – жах. Справжній жах, тваринний, який полонить кожну клітинку тіла. До горла підступив клубок та ніяк не хоче розчинятися у сльози. Мені дико страшно, нудить, усе тіло трусить, і я абсолютно не знаю, що мені робити. Під кінець повітряної тривоги надворі вже розквітає небо. Воно червоне, майже багряне. Вмивається кров’ю, що проливається на моїй стражденній землі. Такий початок мав один із найжахливіших днів у моєму житті. 

День протікає, наче повз мене, бо життям чи існуванням це назвати складно. Їжу замінюють таблетки від тривожності. Біль в животі від голоду замінила знову нудота та безсилля. В голові дедалі сильніше рояться думки на кшталт: “Я можу тут загинути навіть не попрощавшись. І тіло моє можуть не знайти під завалами. Раптом тата мобілізують і я його більше ніколи не побачу?”. Мільйони подібних червів виїдають повільно мозок. Щохвилини моніторю соціальні мережі, маючи надію не натрапити на погані новини. Тим часом на вулиці вже сонце, небо – ясне дзеркало. Тільки я цього не бачу, ховаючись у підвалі. Я почуваюся мишею, яку загнали у самий кут комори і залишили боятися в цілковитій задушливій темряві. Тієї ночі я не спала, майже параноїдально очікуючи нічного променаду до бомбосховища. Цей день так важко ліг втомою на мої худі плечі, що, здається, зараз зупиниться пульс. Та все ж сон мене подолав, впустивши у мою кімнату сонний параліч. Останній вперше за моє маленьке життя знайшов нагоду на мене напасти. О 5 чи 6 ранку знову всіх прокинула повітряна тривога. День перетворився на древній Уроборос. 

Дзвінки від мами завжди додають тривожності до мого нутра. “Їдь у Польщу. Збирай речі, бери бабусю та кузинку і їдьте.” Для мене це грім та блискавки, що вразили мене раптово. Дві години, одна спортивна сумка, море безкінечних сліз. Рідні стіни не хочуть відпускати. Вони болісно й мовчазно слухають мої прощання. Це все якесь жахливо зрежисоване кіно, зі мною не може такого відбуватись. Питання і недолугі відповіді ураганом проносяться у моїй голові. Все навкруги крутиться, дзвенить, кричить. Я відмовляюсь вірити в цю реальність. Далі лише уривки кадрів: сумка з кількома речами, мала сестра не хоче йти від мами, неспокійний сон, дорога. Нас привезли до кордону, і це стало початком нової трагічної поеми. 

Тисячі людських облич, змучених та наляканих. Сотні дітей, що від голоду та холоду кашляють, чхають, ридають. Я теж хочу ридати, але не маю морального права. Я мушу триматися, мушу бути опорою для бабусі та сестри Ані. Вона була найсміливішою, маленька героїня. Вона трималась до останнього, доки не впала у натовп від перевтоми. Малеча не має іншого вибору як заснути напівсидячи на дорожних сумках, серед тисяч незнайомих очей, лютневого холоду, що, здається, оселяється в самих кістках. Ми стоїмо в цій картині Мунка всю ніч, і немає кінця-краю. Саме тоді я розумію, що таке ненависть. Вона зародилась у мені тієї виснажливої ночі і пустила корені глибоко в серці.

Усі ці люди не заслуговують бути тут. Ці діти не заслуговують падати з ніг від утоми, бути на межі переохолодження. Це не повинно відбуватися з нами. Несправедливо, нечесно. Експресіонізм не має права виходити за раму полотна і жити в нашій реальності, керувати людьми та їхніми життями. Сім’ї, що перетинали кордон машинами, погоджувались брати до себе матерів із маленькими дітьми. Я, довго не роздумуючи, посадила бабусю з Анею до абсолютно незнайомих людей. Я була готова відправити їх у невідомість, аби тільки вони забралися з цього босхівського пекла.  

Я залишилася сама серед моря викривлених від утоми людей. Емоції вже якось висохли, хтось їх випалив та посипав сіллю. В очі наче насипано піску, але я не можу їх заплющити ні на мить, інакше впаду. Голод уже давно гриз мої нутрощі, а сірі хмари тиснуть згори на мою голову так, наче хочуть придавити своєю багатотонною вагою. До флагштока залишилось усього п’ять кроків і кілька десятків людей. Тих чотири години мені здавались цілою вічністю. Я погано пам’ятаю, як ми перейшли кордон. Намагаючись згадати, я лише відчуваю як котяться сльози від болісного полегшення. У восьмигодинній дорозі машиною я спала. Крізь цей хворий сон я чула фантомні звуки якихось заглушених вибухів та дзвінки телефона, чого, звичайно, насправді зовсім не було. До мами ми приїхали пізно ввечері. Це була така втомлена радість, якої я ще у своєму житті не відчувала ніколи. Попередні дні здавались чимось поза межею моєї витримки та життя як такого. 

Тяжко звикнути до статусу біженки. Це слово щоразу ріже вухо та серце. Тут, у Польщі, люди давали дуже багато гуманітарної допомоги: одяг, продукти, засоби особистої гігієни і т.д. Усі співчувають, усім шкода. Це нагадує мені, чому я зараз тут. “У твоїй країні війна. Твоїх людей щодня вбивають, катують, змушують боятися. Буча, Ірпінь, Салтівка, Маріуполь. Каховка, Херсон, Сєвєродонецьк, Краматорськ…”, – усе це лунає в моїй голові, наче через рупор. Я припинила розрізняти кольори, окрім лазурного та золотого. Я мушу жити якось далі, щось творити. Оговтавшись від першого шоку, багато речей отримали в моїх очах чіткі риси, більше жодних розмитих країв та непорозумінь.  

Я хочу бути перелітною пташкою, бо птахи завжди повертаються додому. Прокидаюся зранку і одягаю срібні шати, що люди звуть робочим одягом та усміхненістю. Життя тут рідко проникає в моє нутро. Зазвичай іде повз, навіть не озирнувшись. Якийсь гвинтик мого механізму вже давно не працює як слід, але зараз мій двигун внутрішнього згоряння перегорів повністю – і я не рухаюсь. Я не живу і не сплю, бо у снах лише кошмари з вибухами та фаєршоу. Світ уже не майорить. Маленькі жовто-блакитні відрізки простору всюди мене супроводжують, і я ніби відчуваю, як Вітчизна ласкаво простягає до мене свої закривавлені стомлені руки, аби лиш мене, свою донечку, заспокоїти, нагадати, що вона не забуває, вона завжди поруч, десь біля мого серця. Це тепло мене зігріває, тому я існую. Саме за це тепло не шкода боротися у найзапекліших битвах із двоголовим змієм.

Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури