01.12.2022

Посестри. Часопис №36 / Катруся-Софія-Стефанія

Частина 1

Жовтень 2013

 

Листя тополь золотою мозаїкою розсипалося по київському озеру. Аня легко колихала дитячий візок. Нарешті донька міцно заснула! Попереду інша молода мама котила чепурний білий візок. Познайомитись? Аня зніяковіла. Ніби і не було років роботи в корпорації, тренінгів софт-скілс... Треба було згадати себе п'ятирічну, підійти до ненайомки і, як у дитинстві, промовити: "Давай дружити?". 

 

Аня пришвидшила кроки, і колеса її зеленого візочка зарипіли. 

– У вас такий гарний візок.

Незнайомка усміхнулась:

– У вас теж. Хлопчик чи дівчинка?

– Дівчинка.

– І в мене. Катруся. 

– А в мене Софія. 

 

Мами рушили довкола озера, обговорюючи київські пологові будинки, сон та годування малих. Жартували, шукали спільне:

– А у вас тато з Криму? У нас теж!

Катруся і Софія безтурботно сопіли у візочках. Перша їхня осінь. Остання мирна осінь України. 

 

– Ігоре, а я сьогодні з такою милою родиною познайомилась! Мама з малою, доня на кілька місяців молодша від Софійки, – Аня накривала на стіл і розминала виделкою овочі для Софійки. – А у тебе як день минув?

– Усе гаразд. Уявляєш, таку жесть у центрі бачив. Від лаври йшла хода, проти Євроасоціації, чи що... Коротше, несли на палицях портрети Миколи ІІ і Жукова, капець!

– Ну дебіли! – розсміялась Аня. – І їм не заважає, що один належить до партії, яка розстріляла другого? Що тільки в цих людей у голові? 

 

Тоді Аня ще й уявити не могла, як процесія міських божевільних пов'язана з темрявою, що насувається на Україну. І що колишні закляті вороги, білі й червоні, будуть зліплені пропагандою в єдиний образ "вєлічія расєї" і кликатимуть тисячі нелюдів за собою...

 

Жовтень 2014

 

– О, як ви підросли! – Аня легенько штовхнула м'ячик до Софії і помахала Віці з Катрусею.

– І ви! Як ваші справи? 

З малечею ніколи не знаєш, скільки часу в тебе на розмову. Тож Аня швидко промовила:

– Ми переїжджаємо до Польщі.

– Ого! А чому?

– Чоловіку запропонували роботу, – Аня зіщулилась, ніби виправдовуючись.

 

У цій короткій фразі не могли вміститися її нічні жахіття під час Майдану. Уривки книжок про війну в Сербії і Чечні, про обстріли, підвали, брак їжі та води. Безсила лють, яка огортала від думки про вкрадений Крим, куди вона так мріяла поїхати з донькою. Збитий Боїнг, Іловайський котел... Її мозок просто не вміщав усього божевілля останніх місяців. Хотілося одного – врятувати родину. Тікати. Одна з базових реакцій. 

 

– Успіхів вам, – кивнула Віка.

 

М'ячик Софійки викотився за майданчик, Аня побігла за ним. Зрештою, може й добре, що не довелося продовжувати розмову, бо слів їй бракувало. У передчутті від’їзду її тіло стиснулося, мов пружина, іноді було важко дихати. Усі сили йшли на підготовку до переїзду, Аня не залишала собі емоцій на прощання з батьками, друзями, всім облаштованим життям.  

 

Грудень 2014

 

Центр Вроцлава після Різдва видався на диво пустим. Аня вдихнула морозне повітря, роззирнулася довкола і відчула, що, нарешті, відступає страх, який сковував її останні місяці. Їм вдалося виїхати. Вони зробили родинне фото біля головної ялинки міста. А потім Софійка вперше куштувала шніцель у кафе і тупотіла між столами, які прикрашали червоні різдвяні квіти. Починалося нове життя.

 

Частина 2

Лютий 2022

 

– Ви раптом не хочете виїхати до Польщі?  – спитала Віку знайома. – Бачила, що з Києва посольства виїжджають...

Віка нервово вистукувала нігтями по кришці піаніно, яке вони подарували Каті на Новий Рік: 

 

– Та ні. У нас робота, в Каті школа... До того ж, батьки старенькі, якщо в них за містом пропаде світло, навіть генератор увімкнути самостійно не в стані. Я не можу їхати в нікуди! А ще ми тільки після ковіду приходимо до тями... 

– Звісно, я просто спитала, – знайома перевела розмову на іншу тему.

Зимові хмари цього року видавалися тягучими й важкими. Віка намагалася не звертати уваги. Вистачало проблем і без того...

 

– Мамо, а нам сьогодні бомбосховище показували у школі, – розповідала Катя. 

– Угу, це корисно знати, – Віка міцніше стиснула руку доні. – А тепер ходімо швидше, бо спізнимось на гімнастику!

 

Поки Катя тренувалася, Віка роздивлялась карту бомбосховищ. Найближче від дому в підвалі панельної 16-поверхівки мало непереконливий вигляд. Якщо прилетить ракета – воно стане братською могилою. Школа трошки краще, але чи будуть пускати туди батьків через ковід? «Як же набридли ці пандемійні обмеження!» 

 

– Що будемо робити, якщо... ну... зайдуть до Києва?  – спитала Віка у чоловіка, коли Катя лягла спати.

– Не знаю, – він знизав плечима, замикаючись у собі. – Ти ж розумієш, якщо спробуємо виїхати, станемо в корок. 

– Угу, – Віка кивнула. – З малою дитиною і кішкою йти пішки – не варіант... Можуть же ж і авто забрати?

– Все можуть, – зітхнув чоловік. – Якщо заберуть, віддамо, але куди нам далі?

 

Віка не знала.

– А все-таки, в тебе бак повний?

– Завтра зранку заправлю. А зараз час спати, – позіхнув чоловік.

 

Віка прокинулась о 6 ранку від вибуху. Схопилася за телефон. Пропущені дзвінки, повідомлення в шкільному чаті... Занять не буде. Війна.

 

Віка швидко набрала брата, який мешкає біля Борисполя. Він не спав уже кілька годин. Його ружина з дітьми та собакою відразу поїхали на Закарпаття до батька, а він залишився вдома. 

 

– Приїдете до мене?

– Поки не знаю. У нас пустий бак...

 

Бензин відразу зник із заправок, у магазинах виросли великі черги, тільки в маленьких крамничках можна було щось купити. Віка почала збирати тривожні валізки для себе, доньки й чоловіка. Сирена в їхньому районі не працювала, і це лякало. Лунали віддалені звуки вибухів, від яких здригалися стіни. Найбільше гнітило відчуття невизначеності: що вибухає? Чи далеко? Коли мине небезпека?

 

Врешті, Віка не витримала: ближче до ночі разом із донькою та кішкою вона пішла до бомбосховища в школі. Важезний тривожний рюкзак болісно врізався у плечі, 15-хвилинна дорога разом із донькою і кішкою в переносці здавалася вічністю. У сховищі було холодно, відчуття небезпеки не полишало. Кицька перелякано нявкала в тісній переносці, Катя квилила від страху. Провівши там чотири години, Віка вирішила повертатися. 

 

Коли вони вийшли на вулицю, в небі щось прогуркотіло. Віка інстинктивно кинулась на землю і закрила Катю собою. 

– Мамо, що це?

– Літак... Сподіваюся, наш.

 

За кілька днів Віка подумала, що, мабуть, над ними пронісся "привид Києва". Принаймні їй хотілося вірити. Але тієї миті був тільки первинний страх, спогади про чорно-білі кадри Другої світової і тужливі бабусині пісні. 

 

– Маємо їхати!  – сказала вона чоловікові, щойно вони опинилися вдома.

– Але... куди? 

– Давай спробуємо до брата, в Бориспіль. У нього великий підвал, там можна сховатися. 

 

Знову збори, знову пакування речей. Батьки Віки відмовились вирушати, але, на щастя, в їхньому селі лишилися знайомі, які погодилися допомогти. Коли Віка прочитала про ворожий БТР на Оболоні, вона побігла до чоловіка: 

 

– Виїжджаємо негайно!

 

Дороги Оболоні були пусті. Ані маршруток, ані звичайних авто... Місто наче вимерло. Катя здригалася від вибухів. 

 

– На який міст поїдемо? – чоловік нервово стискав кермо.

– А куди ближче? 

– Давай спробуємо через Троєщину. Ніби корків немає. 

 

На в’їзді на міст було так само порожньо. А за мить Віка зойкнула: на асфальті були сліди від гусениць. 

 

– Сподіваюся, проїдемо, – прошепотів чоловік. 

За мить вони побачили, хто лишив слід: посеред моста стояла військова машина.

– Це танк? – прошепотіла Віка.

– БТР.

– Наш?

– Навряд чи.

 

Катя, яка зазвичай не любила їздити в машині і жалілася, що її захитує, сиділа мовчки, вчепившись у бильця автокрісла. Вона вслухалася у слова дорослих. Ліворуч стояла автівка, від неї йшов чоловік у камуфляжі з автоматом. Люк БТРа відчинився, з нього визирнув інший військовий. Здавалося, ніби він не орієнтується на місцевості і хоче подивитися, де опинився. Декілька цивільних авто зупинилися поряд, люди з острахом і цікавістю спостерігали за подіями. 

 

– Будь ласка, проїдьмо швидше.

 

Поки авто минало БТР, Віка замружилася. Свідомість малювала картинку, як БТР повертає башту, вистрілює у вікно – в чоловіка або в доньку... 

 

– Усе, можеш видихати, – почувся голос чоловіка. – Знаєш, мабуть це наші спіймали рашистів, а ті здаються.

– Слава Богу! – голос Віки тремтів. 

 

Подальша дорога до брата минула спокійно. У його будинку було чути вибухи, від яких Катя бігла до підвалу. Одного дня пролунав гучний вибух, а потім родина помітила на заході величезну заграву.

 

– Де це?

– Васильків, здається, – брат гортав новини в Телеграмі.

– Це ж інший бік Києва, а так видно, – жахнулася Віка.

 

Життя перетворилося на квест із пошуку найзвичайніших речей. Купити ліки, відстоявши чергу з тридцяти осіб до аптеки. Встигнути між повітряними тривогами на ринок. Знайти гречку для Каті, яка має безглютенову дієту... 

 

Кожного дня хтось із сусідів віддавав братові свої ключі від хати, наважившись виїхати. У холодильниках залишалась їжа, тому за тиждень родина сформувала запас продуктів. У новинах Кличко постійно рекомендував виїджати. Тепер ці нагадування сприймалися геть інакше, а прив’язки до мирного життя, до школи чи роботи більше не існувало. 

 

Одного дня Віка відкрила робочу пошту. Там був лист до працівників банку – пропозиція евакуації до Польщі. Польська філія банку пропонувала допомогти з житлом, українська обіцяла підтримку з дистанційною роботою, яку налагодили ще за часів ковіду. 

 

– Мабуть, нам із Катею краще виїхати з України... – тихо сказала вона чоловіку.

 

Той лише мовчки кивнув.

 

Війна точилася, але на вулиці Києва рашисти вже не проникали.  Родина вирішила повернутися до Києва, щоб перепакувати речі. Зворотній шлях виглядав інакше – біля мостів зібралися величезні корки. Віка стривожено визирала з автівки на сіре небо. Тут, на трасі, вони здавалися такими вразливими...

 

Вдома, коли Катя заснула у своєму ліжку, Віка сіла планувати маршрут. Автобус і піший перетин кордону? З речами, донькою і кішкою це здавалося не найкращим варіантом. Віка списалася зі знайомим, і той запропонував переночувати у Львові. Звідти можна було вирушити прямим автобусом до Польщі.

 

На київському вокзалі панував хаос. Натовп людей із речами і тваринами вслухався в оголошення, а потім швидко мчав на платформу, де вже стояв заповнений ущент поїзд.

 

– Невже не можна раніше оголошувати? – голосно бідкалась якась жінка.

– Це ж для безпеки... – лунали у відповідь приглушені голоси. 

 

Віці та Каті вдалося сісти у третій потяг і навіть пощастило із сидячими місцями. Вагон був забитий людьми, тваринами та речами, дістатися туалету було справжнім квестом. Поряд їхала жінка з сином із Бучі. Хлопець тримав за пазухою папугу, поряд у клітці метушилася шиншила.

 

Коли після 13 годин подорожі поїзд прибув до Львова, вже почалася комендантська година. Віка сподівалась провести залишок ночі в теплі у приміщенні вокзалу, але на пасажирів чекав неприємний сюрприз: будівля була зачинена. Підземні переходи теж. Віці з донькою, кішкою та речами довелося шукати дорогу й повертатися, аж поки вони не знайшли обхідний шлях до площі перед вокзалом. Трошки далі розташувалися волонтери з інформацією та їжею, але кожен додатковий крок із валізою видавався непомірним тягарем. Тож Віка зупинилася, зателефонувала знайомому, і якимось дивом уже за пів години він забрав їх додому. 

 

Наступного дня Віка готувалася до подальшої подорожі: писала колегам із Польщі, купувала потрібні речі. Квартиру в Польщі обіцяли знайти за декілька днів, а у львівських магазинах дратував незвичний асортимент. І це ще тільки Львів, не Польща! Кішка звикала до нового наповнювача, а Віка перепаковувала валізи. 

 

Автобус швидко доїхав до кордону і став у чергу. Віка визирнула у вікно і побачила людей, які так само чекали на пішому переході. Як їм холодно, мабуть! Трошки ближче до кордону з’явилися волонтери. Вони пропонували гарячу їжу і чай. 

 

На польському кордоні Віка нервово простягнула паспорти і документи кішки. Прикордонник ввічливо усміхнувся, поставив штампи і повернув документи. "І це все?" Не вірилося, що вони вже в Польщі. Згадалися колишні поїздки і стоси документів у часи до безвізу... Якби ж так проходити кордон завжди! Ні, краще ніколи в житті так його не проходити!

 

Польські волонтери також виявилися неймовірно люб’язними. Одразу запропонували їжу, а Катя за мить радісно стискала в руках круглу плюшеву білочку. Незабаром підійшов автобус до Перемишля. У місті Віку з Катею також зустріли дуже тепло, допомогли з речами і видали безкоштовну сім-карту. 

 

– Вам потрібен перекладач?

– Так, будь ласка. – Віка прогорнула нотатки в телефоні, аж доки знайшла номер польської колеги. – Допоможіть поговорити з цією людиною. 

 

Зі слів перекладача Віка зрозуміла, що забронювати для них готель поки що не вдалося. Зате одна з колег запросила пожити їх до себе. 

 

Заспана Ева у домашньому халаті усміхнулась їм на порозі квартири. За мить на столі стояли бутерброди, себто канапки, закипав чайник. Віку дивувало, що хоч вони ретельно добирають слова англійською, вона почувається так, ніби приїхала в гості до родичів. Просто до сьогоднішнього дня вона не знала, що у неї є ця друга родина. 

 

Засинаючи, Віка думала, що якби кілька тижнів тому хтось розказав їй, як чужі люди будуть ними опікуватися, пустять до себе пожити, вона б не повірила. "Сусіди" з росії вирішити їх убити, просто так, нічого про них не знаючи. А сусіди з Польщі, так само нічого не знаючи, годували і рятували їх, робили все можливе, щоби змучена з дороги родина почувалася в безпеці. 

 

За кілька днів Віка з Катею переїхали до готелю. А згодом Віка нарешті отримала смс: "Ми знайшли для вас квартиру". У маленькій студії у спальному районі Вроцлава було тісно, але затишно. Кішка відразу застрибнула на барну стійку і з висоти дивилася, як  Віка розпаковує речі. Катя тим часом почала рюмсати:

 

– Мамо, я сумую за своїм піаніном... І за велосипедом... І за татом!

Віка міцно обійняла її.:

– Ну, тато до нас приїхати не може... Зате можемо записати тебе в школу... А ще знайти тобі подружку!

 

Облаштувавшись, Віка написала до Ані: 

"Привіт! Ми вже поселились у Вроцлаві. Може, зустрінемося погуляти?"

 

 

Квітень 2022

 

Дві кароокі дівчинки з цікавістю роздивлялися одна одну.

 

– Як тебе звуть?

– Катя. А тебе?

– Софія.

– О, схоже на "Стефанія". Знаєш таку пісню?

 

Дівчата хором затягнули: 

"Стефанія, мамо, мамо, Стефанія,

Розквітає поле, а вона сивіє"...

 

Віка та Аня тільки усміхнулися і пішли вузенькою вуличкою за ними вслід. Ці дві дівчинки могли би сидіти за однією партою в Києві. Або бавитися разом на кримському пляжі, куди вони приїхали б до бабусь. Але доля склалася так, що тепер вони вдруге знайомилися у Вроцлаві, разом рахували гномів і обговорювали персонажів із Майнкрафту. Але найважливіше – обидві були в безпеці. 

 

 

Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Дьоміна А. Катруся-Софія-Стефанія // Посестри. Часопис. 2022. № 36

Примітки

    Loading...