Посестри. Часопис №33 / Утеча від сирен

(Імена дійових осіб змінено)

— Алько, вставай! війна! — пролунало в слухавці.

— Людко, дай доспати. Ну яка війна? — буркнула Аля сестрі. 

На годиннику була шоста ранку. 24 лютого.

Не встигла відкласти телефон, як він знову задзвонив. А тоді ще раз, і ще… Друзі, знайомі, мама… дзвонили по черзі і кричали страшні слова: війна, танки, бомби. Алька продерла очі, стала гортати новинну стрічку. Новини були вражаючі. Росія бомбить українські міста. І якщо раніше війна була десь далеко, тепер прийшла і в її рідне містечко. Охтирку з першого дня почали обстрілювати. Це була жахлива реальність.

Алька звикла жити в режимі свята. Вона була ведучою весіль, днів народжень, корпоративів. Красиві сукні, фотосесії, сценарії… Яка може бути війна? Та й діти в Альки. Аж четверо. Двійнята підліткового віку: Макар і Даня, 9-річний непосидько Тім і півторарічна Елька. Що їм сказати? Вони ж про війну тільки з комп'ютерних ігор знають.

— Я не можу виїхати з Сум, тут скрізь танки, — плакала в слухавку мама.

— До нас у супермаркет приводять поранених, — кричала сестра.

— Швидко заклеюй вікна скотчем, — радив знайомий.

Такий калейдоскоп повідомлень зводив із розуму. Алька розгублено блукала квартирою. Потім усе ж витягла дитячі рюкзаки. 

— Треба речі зібрати про всяк випадок. Що ж туди складати? — міркувала вона, — візьму щось на холодну погоду, на теплу. Мильно-рильні засоби. О! Ще! «Мівіна». Хай буде. Знадобиться. 

Відставила рюкзаки. Сіла на край крісла. Видихнула. 

— Що далі? Точно! Вікно. Діти, де скотч?

Мала Елька несла скотч. Хлопці втупилися в телефони й боялися ворухнутися. Алька почала клеїти вікна. Сніжинкою. Все за інструкцією. Аж тут — танк. Просто повз їхній будинок. Потім — другий. Боже, що ж це робиться?! 

Бабах! Почувся десь неподалік вибух.

— Мам, пішли в бомбосховище, — почали канючити перелякані діти.

— А може, вдома перебудемо? — несміливо запропонувала.

— Нам страшно, пішли!

Алька не хотіла йти з дому, та все ж заради дітей вирішила подивитися, що ж там за бомбосховище. Сподівалася, що ненадовго. Найближче було йти до сховища місцевого коледжу. Броньовані двері важко посунулися під натиском чоловіка, що пускав родину до сховку. Всередині було майже пусто. Лише троє людей і Алька з дітьми. Родині дісталося три ліжка, три стільці, подушки і ковдри. Все старе, ще з минулого століття. Та й у сховищі, мабуть, востаннє були ще за часів Другої світової. Пліснява, холод, пил. Дихати було важко. Алька з хлопцями змайстрували з картону і стільців стіл. Розмістилися, як могли. Батьки спочатку не хотіли йти до Альки й онуків. Але постійні обстріли і зруйнована військова частина змінили їхню думку. Російські війська обстрілювали місто і з землі, і з повітря.

Мама щоранку в хвилини затишшя прокрадалася додому, аби зготувати родині їсти. Зіщулившись від страху, прислухалася до кожного звуку і варила суп. Мріяла лише про те, щоб овочі швидше зварилися. Не витрачала часу на виварювання: картопля, морква, цибуля і шматочок масла. Про м'ясо й мови не було. Занадто довго вариться. Дволітрову банку супу несла своїм і молилась, аби дійти швидше до бомбосховища. Апетиту зовсім не було. Троє дорослих і троє дітей їли ту банку супу і вранці, і ввечері. Малій давали манку. 

Люди постійно прибували до бомбосховища, назбиралось уже близько тридцяти осіб. Понад усе боялися, що прийдуть російські солдати. Тому пускали всередину лише тих, хто може вимовити слово «паляниця». За дев’ять днів, що Алька з родиною провела в бомбосховищі, їм лише раз привезли великий чан гречки з підливою і двісті літрів чаю. Оце було свято живота! 

Двійнята проблем не створювали. Вони розуміли, що відбувається. А Тім постійно хотів рухливих ігор, просився на вулицю. Якось Алька вивела його подихати і порухатись. Лишила його з дідом, а сама хотіла віднести малій кашу. Не встигла вона спуститися на чотири сходинки вниз до сховку, як десь неподалік пролунав вибух.

— Як у сповільненій зйомці я повертаю голову і бачу перелякані очі сина, — пригадує Алька.

Тім настільки перелякався, що припинив говорити. Він сидів на краю ліжка, хитався вперед-назад і не реагував на жодне слово. Алька не знала, що робити. 

На щастя, до бомбосховища стали приходити медики під час повітряних тривог. Одна з них, Марина, знайшла підхід до хлопця, вона з ним говорила, показувала йому малюнки. І поступово Тімове серце розтопилося, він почав повертатися в реальність. Це було справжнє щастя. 

5 березня людям у бомбосховищі оголосили про евакуацію. Спочатку мали вивозити жінок із дітьми.

— Хто перший? — гукнув чоловік, що керував евакуацією.

— Я не їду, — відмовилась Алька. Вона вже звикла до холоду і плісняви. Змінювати щось уже не хотіла. 

— Ти що, доню? Подумай про дітей. Їдь, — благала мама.

— Я не можу, на кого я вас тут лишу? — впиралася Алька.

Її майже силою запхнули до автобуса з надписом «Діти». Жінка відчувала себе зрадницею. Ну як так? Вона їде з цього пекла, а батьки лишаються. Провина вцілілого мучила її довгий час. 

Автобус їхав дуже повільно. Пасажири розуміли, що в разі обстрілу сховатися практично ніде. Вікна великі, сидиш цілком на виду. Коли чулися вибухи, дітей просили пригнутися нижче крісел. Така собі ілюзія безпеки. 

Врешті, доїхали до пункту призначення: це була одна зі шкіл Полтави. Альку з дітьми і сусідами з автобусу поселили в першому класі. Видали ковдри — постелити на підлогу і накритися. Діти тулилися одне до одного, ніяк не могли зігрітися. Переселенцям забезпечили триразове харчування. Видали одяг.

Хоч обстрілів у Полтаві, як в Охтирці, й не було, однак спокою не було теж. Постійні повітряні тривоги не давали розслабитися ні на мить.

— Тільки сирена завиє, хапаю дітей і біжу. Здавалося, що я над нами знущаюся. Особливо вночі, — каже Алька.

Ховалися у підвалі школи. Таке собі сховище, ще й із вікнами. На третій день Алька вирішила вже не бігти до підвалу. Маленька Елька так налякалася сирен і постійного бігання, що коли починалася тривога, вона блювала. Тож їй закривали вушка і голосно співали пісень, аби врятувати від нудоти. 

Сил витримувати це вже не було. 

Багато знайомих виїхали до Польщі. 14 березня Алька наважилася теж тікати від війни. Подалі від сирен. Надворі потеплішало, та й хтозна, скільки пробудеш за кордоном. Поскладала теплі речі в пакети. Домовилася, щоб їх передали в Охтирку батькам. Мала при собі сім тисяч гривень. Вирішила, що їй чотирьох вистачить, а три вклала в кишеню куртки. Батькам треба допомогти. Вранці, коли працівники школи здали зміну, про ті пакети забули. А потім волонтери забрали їх, думаючи, що то для них допомога. Відвезли новенькі речі комусь, хто потребує. От пощастить котрійсь жінці, як загляне в кишеню.

— Я спочатку дуже плакала. Так прикро було за ті гроші. А потім відпустила. Мабуть, комусь вони потрібніші були в той момент.

До кордону доїхали більш-менш спокійно. Українські митники прискіпливо оглянули Альку.

— Це що, всі твої? — кинув поглядом на тендітну, невеликого зросту Альку. 

— Ага, — кивнула.

— А прізвища чого різні? — роздивлявся документи.

— Бо я змінила. Таке трапляється.

— Ну йди вже, — скривився митник.

Алька приготувалася до ще однієї порції перевірок. Але польські митники навіть у документи не глянули.

У Польщі біженців зустріли волонтери. Такого теплого прийому навіть не очікували.

— Бутерброди — отакенні, — згадує Алька і показує від згину ліктя й до кінчиків пальців. 

Вони наминали булки з ковбасою і сиром, а самі гарячково думали: що робити далі? Польські волонтери надали необхідні речі, воду, харчі, сімкарти для телефону й уважно допитувалися, куди ж направляється багатодітна мама. 

— Може, ви в якусь іншу країну поїдете? Тут так багато біженців…

— Не знаю, — чесно відповідала Алька, пригортаючи дітей. Бо ж таки не знала, куди подітися. 

— Їдьте у Краків. Там є Червоний хрест. Поживете там, подумаєте і приймете рішення. 

Знову — п'ятигодинна дорога. Діти втомлені, Алька розгублена. Добре, хоч польську мову трохи знає. Кілька років тому була в Польщі на заробітках, тож могла спитати дорогу. Блукала вокзалом і розпитувала, де Червоний хрест. Але їй відповіли, що такого тут немає. І спершу треба зареєструватися.

— А довго чекати? — глянувши на велику чергу, спитала Алька.

— Ну он та жінка четверту добу сидить, — кивнув працівник вокзалу на одну з біженок. Вона розстелила просто на підлозі куртку, сиділа, дрімаючи, і пригортала до себе двійко дітей.

Алька — в сльози. Елька — за нею. Хлопці, насупившись, повсідалися на рюкзаки. Що робити? Куди йти?

— Такий відчай охопив, хоч на рейки лягай, — пригадує Алька. 

І тут лунає доленосний дзвінок. Знайома вже була в Польщі і подзвонила спитати, як справи. Почувши сльози, кинулася підтримати. Вона дала номер чоловіка, який мав допомогти Альці.

Схопившись за цю ниточку порятунку, Алька тремтячими руками набрала номер. Ярослав, так звали хлопця, розказав, що треба їхати до Познані, а потім — до Яроцина. Знову — дорога. Знову — потяг. 

Хлопець зустрів їх на вокзалі і відвіз до селища Віташице. Поселив у хостелі. Власник хостелу займався легальним розселенням українських біженців. 

Алька трохи заспокоїлась. Нарешті можна відпочити і привести себе до ладу. 

Хостел у Віташице став для Альки з дітьми тимчасовим домом. Їм допомогли оформити документи, влаштувати дітей до школи. Автобус під'їжджає просто під двері, забирає дітей і розвозить на навчання, так само й привозить назад. Щоправда, двійнятам доводиться ходити до школи по черзі. Альці вдалося знайти роботу і треба комусь бути з малою Елькою.

Робота знайшлася випадково. В хостелі Алька познайомилася з 17-річною дівчиною. Та боялася сама йти на роботу, тож попросила Альку піти з нею. 

Палац-музей у Віташице — справжня казкова місцевість. Тут ідеальне все: і клумби у вигляді лабіринтів, і будівлі, і музей історичних костюмів, і навіть кухня, де мала працювати дівчина. Лишень гармати перший час лякали. Відвідувачам музею дозволяють постріляти з історичної зброї. В перші дні Алька лякалася тих пострілів, адже думала, що й сюди прийшла війна.

На кухні готують обіди для відділень лікарні. Для хворих замовляють їжу, а тут готують і доставляють на місця. Алька взялася допомагати по кухні. Жвава й моторна, добре себе зарекомендувала. Хоча сама не сподівалася на роботу. Їй хтось сказав, що мам із дітьми не беруть, бояться, що ті будуть постійно відпрошуватися. Тож коли в кінці робочого дня керівник запропонував обом дівчатам виходити на зміну, щиро здивувалася:

— Так у мене ж діти…

— Я побачив, як ти працюєш, мені це підходить, — почула відповідь. 

Так почалась її кар'єра в Польщі.

— Хоча це зовсім інша сфера, але мені подобається моя робота, — каже жінка.

О четвертій ранку Алька навшпиньки крадеться з кімнати, щоб не порушити чутливого сну малечі. Нашвидкуруч готує вівсянку і каву, вдягається і біжить на свою нову роботу. 

— Роблю все, на що маю час. І чищу картоплю, і пакую обіди, і мию посуд, — розповідає Алька. — Тут треба бути дуже уважною. Не можна помилитися ні на міліграм, ні на калорію. Все чітко і за правилами. Багато хворих на діабет або таких, яким не можна молочного. Тому мусиш бути максимально включеною і нічого не наплутати.

З п’ятої до тринадцятої — робочий день. А потім — час на малечу. Алька каже, що намагається їм ні в чому не відмовляти: 

— Я завжди боялася сказати дітям, що в мене немає грошей. Тому й у Польщі стараюся купувати все, що попросять. Звісно, самій доводиться багато в чому утримуватися. 

Сумують за рідним містом, за батьками та друзями. Однак пережитий страх не відпускає Альку.

— Як подумаю, що треба назад їхати, в мене аж паніка починається. Я знаю, що там життя продовжується, українці повертаються, працюють різні заклади. Але в моїй голові — там зруйноване місто і перелякані люди. 

Понад усе їй хочеться обняти рідних і жити звичним життям. А ще — повернутися до улюбленої роботи. 

— Я можу працювати ким завгодно. Але саме в ролі ведучої отримую задоволення і натхнення. Не знаю, чи потрібні будуть мої послуги, чи будуть люди влаштовувати великі свята після війни. Але дуже сподіваюся, що зможу скоро знову дарувати іншим радість. 

Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури