Посестри. Часопис №32 / Ні. Не залишу

– Ось, тримай, – мій чоловік знімає спортивну сумку з керма самоката. Руки і ніс у нього червоні від холоду. За п’ять хвилин комендантська, тож гнав, як скажений, щоб встигнути.

У Києві – холод, у передмістях – холод, клятий холод, і нема тому ради, і ніде від того подітися. Опалення давно відімкнули. Сумка істерично нявкотить. Я думаю! І я б нявкотіла, якби мене так на кермі в мінус сім провезли. Темрява і хитавиця. Несу сумку на балкон і розстібаю.

У сумці Кася. Ірпінська киця, врятована із зачиненої квартири волонтером Олексієм. Кася просиділа в зачині більше місяця разом із іншою кицькою, яку Олексій поки що не зміг упіймати.

Касі ще пощастило. Хазяйка хоче Касю назад. Зараз ця жінка у Львові, і Кася скоро поїде до неї. З нами Кася усього на день, а потім знов темрява і хитавиця, але на тому кінці – надія. Це добре. Не у всіх вона зараз є.

Я виймаю Касю із сумки. А, черепахова! У мене стискається серце. Як стискається воно у кожного зооволонтера, який бачить на вулиці черепахове кошеня. Черепаховість – чорна мітка, поганющий квиток у котяче життя. Таких забирають найрідше.

То ось ти яка – Кася, ірпінська киця. Переляканий клубок хутра на тонких лапах із химерно роздутим животом, аж я починаю дзвонити куратору, щоб дізнався у власниці, чи вона стерилізована. Ні, Кася, не вагітна, дякувати богу. Вона просто така. Така, яка є.

Кася нюхає мене, нюхає мій балкон, вікна у хрестах білого скотчу, російську літературу, що має захистити мої вікна від російських ракет і, звісно ж, ні від чого не захищає. Я обіймаю її, гладжу, пропоную корм, воду, показую горщик, кубельце з грілкою – марно. Касі цікава лише я.

Але я не можу сидіти на балконі вічно. Я виходжу, зачиняю двері і йду у справах, молячись, щоб вона таки обрала ліжечко з грілкою.

Де там! Кася сідає на холоднючу підлогу біля балконних дверей і дивиться.

На мої оксамитові рожеві штори, які я мрію порізати і спалити до дідька, щойно відмінять світломаскування, на моїх двох вгодованих кішок-принцес, які сплять пузяками догори поряд із обігрівачем.

Я не витримую. Їй не можна сидіти на холодній підлозі, але і до моїх кішок не можна. Карантин. Я нічого про неї не знаю. Та й бійка буде, це як у воду дивитись.

Окей. Я пропоную Касі ванну. Карімат із коридору, на якому ми спимо з чоловіком, коли повітряні, грілку, корм, кубельце, нічник із металевим сердечком й гірляндою всередині. Ми звемо його «банка світла». На неї так заспокійливо дивитись, коли поблизу гупає. Нумо, Касю, просто поглянь.

Дзуськи. Кася хоче лише мене і пів ночі затято видирає двері з ванної.

«Анджела Девіс, бляха», – бурчить чоловік і намагається спати.

Окей.

Я відчиняю двері і сідаю до Касі у ванну. Вона вибирається мені на коліна і мнякає мене подушечками лап. Коти так роблять, коли пригадують своїх котячих мам, їжу і затишок, які вони їм давали. Або ні.

Ми дивимось одна на одну: я – сонно, Кася – захоплено. Вона муркотить, щось по-котячому оповідає мені, а я починаю засинати.

Про що ти оповідаєш, Касю, ірпінська кицю? Про те, як гучно стріляє танк або ГРАД, якщо вони зовсім поряд? Я чула їх тільки здалеку, щось, як весняний грім за обрієм, тільки невпинний. Лише примару страху і болю. Поряд це певно, мов рявкотіння залізного горла. Темне слово мовлене владно залізним велетом. Слово про смерть.

Чи, може, ти муркотиш про те, що у тобі такого, що двох інших котів твої господарі забрали, а тебе залишили? Знов підвела черепахова масть? Може, й так.

«Фу, яке потворне», – відверто жахається родичка, яка живе в нас, і я знаю багато людей, які з нею погодяться.

То справа в красі? В подобатися людям? Чи це вік? Не було третьої переноски? Третьої пари рук? Голови чи серця?

Кася не хоче над цим усім думати.

Вперше за понад місяць у неї є поряд жива людина, і цього шансу вона втрачати не збирається.

Вона вилізає ще вище і мнякає, мнякає мене далі, гострими кігтиками заганяючи ірпінські попіл і пил, свій розпач, свою самотність у глибину моєї крові, до самого серця.

Ти ж не залишиш мене, правда?

Ні, моє серце. Сьогодні вночі, моє черепахове диво, я тебе не залишу.

Я не спала у ванній навіть заради спасіння власної дупи, це страх як незручно.

Та нехай, я посплю тут для тебе, Касю, ірпінська кицю.

І якщо правда, що ми творимо свій світ, то в моєму світі кожне: «Ти не залишиш?» нехай віднайде тверде: «Ні. Не залишу».