Посестри. Часопис №31 / Самвидавна польська література: глибина, яку не осягнути
Польський незалежний видавничий рух – так званий другий обіг, – став одним із найважливіших явищ 70-80-х років, передвісником політичних змін у країні, підґрунтям для бурхливої творчості й появи нових імен. Це потужне явище, витоки якого сягають повоєнних років, сприяло підточенню комуністичної системи Польщі й народженню літератури нового часу.
Це книги, без яких нині тяжко уявити польську культуру. Йдеться і про есеїстику та поезію Чеслава Мілоша, і про «Щоденники» письменника і драматурга Вітольда Ґомбровича, прозу Ґустава Ґерлінга-Ґрудзінського, романи Тадеуша Конвіцького та Казимира Брандиса, есеїстику Юзефа Чапського.
Дослідники кажуть, що осмислення цього явища ще триває, а значення складно осягнути й нині. Єдине, що не викликає сумнівів – твердження про те, що у жодній іншій країні не вдалося організувати таке потужне і рятівне видавниче підпілля, як у Польщі.
Витоки спротиву
Польський «другий обіг» повстав 1976 року після червневих робітничих протестів у варшавському робітничому районі Урсусі та місті Радомі, жорстоко придушених владою.
Саме поняття «другий обіг» вперше з’явилося у польській публіцистиці приблизно в 1980-му році на позначення нецензурованих видань: друкованих, іконографічних, аудіовізуальних тощо. Сам же період окреслюється 1976–90 роками, коли паралельно із офіційно дозволеною літературою (так званим першим обігом), розвивалася й поширювалася література, яка не пройшла цензури або не бажала бути цензурованою.
Утім, вільнодумства польським митцям було не позичати й раніше. Починаючи з 20-х років минулого століття тут стихійно створювалися перші підпільні видання – із використанням найпростіших друкарських машинок або ж переписувалися від руки. У часи комуністичного правління у Польщі популярності набули передруки з еміграційних видань або друкарень в екзилі. Із рук в руки передавалися листи і листівки, книги й рукописи, ввезені з-за кордону і нелегально поширені.
Репресивну цензуру Другої Речі Посполитої замінила превентивна цензура Польської Народної Республіки. Адже накласти заборону до виходу тексту було простіше, аніж оголошувати вирок суду після виходу надрукованого. Аби випустити щось друком, потрібно було отримати дозвіл контролюючого органу державного управління – так званий дебет. Він лезалізував видання і засвідчував, що воно не містить шкідливого для державного ладу змісту, не порушує законів, не вводить громадськість в оману й не оприлюднює державної таємниці. Бездебетні наклади влада сприймала як антисоціалістичні, а авторів переслідувала за відверто ворожу письмову пропаганду.
Насправді ж ці самвидавні книги були знарядям боротьби з цензурою найсвідомішої частини польського суспільства, яке не захотіло миритися з обмеженнями, що їх запровадив комуністичний режим. І несподівано стали міжнародним феноменом.
Підпільна мережа
За чотирнадцять років існування друкарського підпілля з’явилися мережа спротиву із кількох сотень таємних видавців – і порівняно великих друкарень, і одноосібних мануфактур. Діяли вони переважно у великих містах – Вроцлаві, Кракові, Гданську, а найбільше – у Варшаві.
Перші періодичні видання «Komunikat KOR» і «Biuletyn Informacyjny», а також «Opinia», «Droga», «Gospodarz», «Bratniak» та інші повстали завдяки чинним незалежним організаціям та політичним партіям, як от Рух захисту прав людини та громадянина, Конфедерація незалежної Польщі, Комітет захисту робітників. Друковане вільнодумство стало однією із ознак профспілки «Солідарність», організації, яка скасувала монополію комуністичної влади на інформацію.
Спочатку номери виходили машинописами, тиражованими самими читачами. Трохи пізніше видання «U Progu» почали створювати на копіювальному апараті.
До слова, копіювальний апарат, привезений ще до 1976 року, прислужився студентам Люблінського католицького університету, які заходилися розмножувати повість-антиутопію англійського письменника Джорджа Орвелла «Колгосп тварин». За рік тут оформилась Nieocenzurowana Oficyna Wydawnicza, що видавала літературний квартальник «Zapis».
Особливістю «другого обігу» була злагоджена масштабна робота і використання техніки – нехай часом і примітивної. Переважав друк на копіювальних апаратах із білковою та восковою матрицями, а також трафаретний за «ручною» технікою та офсетний друк. Відомі випадки застосування у копіювальних цілях віджиму роторної пральної машинки «Франя».
Паралельне життя
Ці перші видання спочатку не були анонімними, бо за ними стояли потужні організації й комітети. Відкритість і можливість легко зв’язатися із редакторами, прізвища яких були надруковані тут же, у виданні, дозволила розширити коло однодумців, залучити нових цікавих авторів, які припинили ховатися під псевдонімами. Цей виток розвитку незалежної преси стався у 1980 році й протривав замалим рік. Воєнний стан, запроваджений 13 грудня 1981 року, однією із цілей якого стала боротьба із вільнодумством, кардинально змінив ситуацію.
Репресії й гоніння, яких зазнали видавці, спонукали їх до анонімності й неабиякої конспірації. Друкарське підпілля було надзвичайно потужним – із власною мережею квартир (часто у винайнятих помешканнях-друкарнях переховували опозиційних активістів, яким загрожувало ув’язнення).
Тисячі людей, не згодних миритися із обмеженнями, були змушені вести паралельне зі звичним життя. Удень – професори, лікарі, студенти і юристи, увечері – видавці, випускові редактори, друкарі, підпільні розповсюджувачі й перевізники контрабандного чтива, друкарського обладнання і матеріалів із Заходу. Мережа вільнодумців мала і своїх членів за кордоном – це були люди, які займалися іноземною допомогою, постачали емігрантські видання й обладнання, координували видавництва і редакції. Й усе це – із грифом суворої секретності.
Редактор підпільного «Biuletyn Informacyjny» Ян Вальц так оповідав про свою роботу в підпільній друкарні: «Дзвонить Зенек і каже, що хотів би бачити мене у понеділок об 11:00. Якщо хтось думає, що у мене є три дні до зустрічі - він помиляється. Про зустріч у понеділок об 11:00 повідомили сержанту служби прослуховування. На відміну від сержанта, я знаю, що завжди треба віднімати двійку, тому йдеться про зустріч, заплановану на суботу о 9 годині у кафе «Wiklina» – місце завжди те саме. Тож я мушу пакувати сумку з обладнанням, необхідним для незалежної друкарні […], й на наступний тиждень випасти із життя. Важливо не скасовувати жодної зустрічі телефоном, а краще нагадати сержанту, що я домовився з кимось у понеділок об одинадцятій. Зв’язатися з сержантом легко: просто зателефонувати комусь із друзів – Куроню, Міхніку чи Ромашевських і сказати, що […] можливо, я спробую заїхати в понеділок».
Як бачимо, репресії й переслідування завжди досягали цілком протилежних цілей. Приміром, заборона «Солідарності», величезної кількості опозційних організацій на початку воєнного стану, арешти і конфіскація друкарського обладнання –пришвидшили виникнення Краківського видавничого товариства.
Почали з’являтися не лише підпільні журнали, а й прес-агенції, як от «Information Solidarności», звукозаписні студії з виробництвом касет, виготовлення і тиражування підпільних фільмів, запущено незалежне радіо «С», а потім і підпільне телебачення. Заарештовані діячі «Солідарності» навіть в ізоляторах мали підпільне радіо.
Посилення руху
Польський соціолог, історик і активіст «другого обігу» Якуб Карпінський резюмував: «Існування журналів і підпільних видавництв є одним із найбільших успіхів опозиції під час військового стану і в наступні роки. Журнали суттєво порушували державну монополію на інформацію. Відновлення цієї монополії було однією з цілей воєнного стану [...] і ця мета не була досягнута».
Усе це свідчило про те, що після введення воєнного стану видавничий рух не припинився, а навпаки – посилився. З 1981-го до 1988 року було видано понад 4,5 тисяч найменувань книг і близько 2000 періодичних видань. Найбільшого тиражу досяг вроцлавський тижневик «Z dnia na dni» – 43 000 примірників. Студентські журнали виходили накладами від 500 до 10 тисяч примірників. Офіційні видання соціалістичного спрямування, яким наклади другого обігу поступалися лише у періодичності, могли про таке лише мріяти.
Загалом дослідники нарахували понад 7000 підпільно виданих книг, закрема – перекладених із багатьох мов, близко 6000 брошур, газет і журналів, сотні тисяч листівок, плакатів і марок. Вони друкувалися накладами від десяти-двадцяти одиниць і до десятків тисяч примірників, виданих приватними особами або підпільними видавництвами.
Дослідники говорять про 250 тисяч читачів, які хоча б кілька разів брали до рук надруковане «другим обігом». Половина із них були постійними читачами забороненої літератури.
Імена опору
Упорядники словника письменницьких та журналістських псевдонімів із назвою «Хто ким був у «другому обігу»? Словник псевдонімів письменників і журналістів: 1976-1989» витратили кілька років для збору матеріалів, й відзначають, що навіть не сягнули глибини. Досі неможливо встановити особи усіх, хто так чи інакше долучився до творення нового чтива.
Найчастіше у «другому обігу» публікували доробки Чеслава Мілоша та Лєшека Колаковського, що їх не дозволяли оприлюднювати офіційно. Найбільше разів підпільні видавництва перевидавали «Катинь» Ришарда Зєлінського (під псевдонімами Ян Абрамський і Ришард Живецький), а також книгу «Війна з народом ізсередини» польського військового високого рангу й агента ЦРУ Ришарда Куклінського. У ній були досконало висвітлені деталі операції зі запровадження воєнного стану.
Найбільший резонанс викликали мемуари агента спецслужб й утікача Юзефа Святла «За лаштунками партії та безпеки», який оприлюднив шокуючі таємниці роботи польських спецслужб. Найдовшими видавничими серіями стали «Зошити народної освіти» з 68-ми томів та «Політична квартальна бібліотека «Критика» – 40 томів.
«Другий обіг» випускав усе: політичну пресу, історичну та соціальну публіцистику, економічні й літературні журнали, видання про мистецтво, науку та філософію. Окрім інформаційних бюлетнів, були ще й сатиричні газети, професійні видання для вчителів і лікарів, новинні бюлетні із соціалістичного табору, церковні та антицерковні журнали. Мало видавниче підпілля й закордонні бестселлери – як от історичні книги Нормана Дейвіса, автора наукових праць із історії Польщі, Європи та Британських островів. «Другий обіг» видавав навіть лектури для дошкільнят і книги для дітей молодшого шкільного віку.
Із часом майстерність підпільних друкарів сягнула таких вершин, що підпільні самодруки ані за якістю поліграфії, ані за зовнішнім виглядом не поступалися офіційно виданим. Університетські викладачі прогресивних поглядів вносили таку літературу до списків рекомендованої до прочитання своїм студентам, а наприкінці 80-х підпільні видання уже без побоювань можна було купити у книгарнях при навчальних закладах.
Одним із найпереможніших успіхів «другого обігу» стало сформоване коло дисидентів-інтелектуалів та перетворення підпільних видань на офіційні, щойно комуністична завіса упала. Приміром, незмінний рупор «Солідарності» – «Tygodnik Mazowsze», – перетворився на популярну «Газету Виборчу». Успішно легалізувалося, вийшовши на новий якісний рівень, видавництво «Niezależna Oficyna Wydawnicza NOWA», а також десятки інших видавців.
Усі вони стали рушіями розбудови нової незалежної Польщі – поза ворожою і чужою ідеологією.
