Посестри. Часопис №3 / Поляки добре знають той «Інший світ», який напав на Україну
Неймовірно потужна підтримка Польщі пояснюється не тільки симпатією поляків до України, а й тим, що вони дуже добре знають Росію. Краще, ніж будь-хто інший у Європейському Союзі (змагатися з ними можуть хіба країни Балтії).
Так само, як Україна, Польща має у своїй історії кілька століть російської окупації, воєн з Московією, а пізніше і з Російською імперією, жахливих воєнних злочинів з боку росіян, винищення інтелігенції та військової еліти, заслання на Сибір і в ГУЛАГ.
Але що найважливіше: Польща також має досвід перемог над Росією – згадаймо бодай 1618 рік чи «Диво на Віслі» 1920 року. Прикметно, що обидві перемоги здобуто в партнерстві з українськими вояками.
Польща зазнала стільки лиха від Росії, що їй не треба довго пояснювати, наводити приклади чи показувати фото з Бучі. Поляки пережили свою Катинь, свої розстріли й тюрми, антиросійські революції і – як міркує частина польського суспільства – навіть збиття росіянами літака з польським президентом на борту під Смоленськом у 2010 році. Тому поляки чітко розуміють: якщо Україна не витримає сьогодні, завтра прийдуть по них.
Протягом останнього місяця я не раз зустрічав коментарі українців, які звірства російської армії називають потойбіччям, а саму реальність у Росії – іншим світом. Так-от, поляки російську реальність і виняткову, аж тваринну жорстокість теж називають іншим світом. Найвідоміша польська книжка на цю тему так і називається – «Інший світ. Совєтські записки». Написав її Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський.
Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський, який прожив довге життя й дожив аж до 2000 року, є одним із найцікавіших і найшанованіших польських прозаїків, щоправда, з когорти тих, що відомі насамперед усередині країни. Хоча коли в 60-х роках Іван Кошелівець, редактор українського еміграційного часопису «Сучасність», звернувся до Єжи Ґедройця з проханням порадити польських прозаїків для перекладу українською, то отримав три прізвища: Ґомбрович, Гласко, Герлінґ-Ґрудзінський.
Перш ніж розказати про саму книжку, у кількох штрихах змалюю біографію її автора. Ґустав народився в 1919 році у родині польських євреїв. Здобув освіту, а в 1939 році, коли після німецько-совєтського нападу на Польщу почалася Друга світова війна, перейшов у підпілля. Був заарештований і висланий у совєтські табори, про що згодом і написав роман «Інший світ». У 1942 році його було звільнено, і Ґустав приєднався до польської армії генерала Андерса, за битву під Монте-Касіно був нагороджений найвищою польською військовою відзнакою – орденом Virtuti Militari. Після війни жив у еміграції (Лондон, Мюнхен, Неаполь), був одним із засновників Інституту Літератури в Мазон-Лафіт і належав до кола «Культури», працював журналістом, редактором. Та в історію, згрубша кажучи, увійшов саме як автор «Іншого світу».
«Інший світ» – це автобіографічний художній роман, хоча його можна і варто читати як історичний нон-фікшн. Важливо зазначити, що в епіграф автор виніс цитату з роману Фьодора Достоєвсього «Записки з мертвого дому». Власне кажучи, тому в підзаголовок свого роману Герлінґ-Ґрудзінський і виніс слово «записки», а про Росію, каторгу й Достоєвського висловився так: «...вся Росія завжди була і до сьогодні є мертвим домом, час зупинився між каторгою Достоєвського і нашими власними муками». Вичерпно і дуже перегукується з теперішніми думками українців.
Цікаво й те, що оскільки ця книжка розповідала правду про совєтську (російську) реальність, то в неї був дуже довгий шлях до читача. Французький переклад, попри те, що йому патронував сам Альбер Камю, чекав на вихід у світ аж тридцять п’ять років. Доступним для широких верств польського суспільства роман став тільки після 1989 року, до того його читали тільки підпільно або на еміграції. Як не дивно, першим виданням (1951) став саме англійський переклад, і в передмові до нього славетний Бертран Рассел писав: «З-поміж багатьох читаних мною книжок на тему того, що довелося пережити жертвам совєтських в’язниць і таборів, «Інший світ» Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського справив на мене найбільше враження і є найкраще написаним. Йому притаманна рідкісна сила простого й живого опису, а правдивість жодного з його місць неможливо поставити під сумнів».
В «Іншому світі» автор від першої особи розповідає нам про свої поневіряння в совєтських таборах. Після захоплення Польщі у вересні 1939 року герой опиняється у Львові, а звідти, в березні 40-го, пробує втекти через Гродно на Захід, але його ловлять енкаведисти і він опиняється у в’язниці Вітебська. Далі – етапом через всю Росію – потрапляє до табору праці (концтабору) в околицях далекого Єрцева Архангельської області. Саме там перед нами розгортається найстрашніша частина роману: молодий ліричний герой потрапляє в умови нестерпного холоду, харчування, яке він так і називає в одному з розділів – «голодом», та праці, котра перевищує людські можливості. Але не це найстрашніше. Саме в Єрцеві (а варто додати, що там була розгалужена мережа із десяти таборів, і цей був далеко не найгіршим, про що стверджує і сам Ґустав) молода 21-річна людина стикається з таким, що можна уявити собі тільки в пеклі: катуванням, підступністю, доносами, людською ницістю й доведеною до рівня тваринності психікою, котра штовхає «людські істоти» на агресію, відбирання останнього харчу, зґвалтування і вбивства під покровом ночі чи на лісоповалі.
У Єрцеві головний герой перебуває до початку 1942 року, а після підписання договору «Сікорського-Майського», що проголошував поляків союзниками в боротьбі з Німеччиною, оголошує голодування і, ризикуючи власним життям, через повне виснаження й «трупарню» добивається своєї амністії й за місяць пробирається через всю Росію до місця формування польських дивізій, де знову стає солдатом і вирушає на Близькосхідний фронт, беручи участь, зокрема, і в легендарній для поляків битві під Монте-Касіно. Ось і весь сюжет тристасторінкової книги, сповненої жаху, відчаю і страждання.
Як і всі інші «політичні в’язні», інтелігенти, що пройшли через нацистські чи совєтські – байдуже – табори, Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський фіксує у своїх спогадах насамперед саме психічні страждання, прописуючи голод та фізичні навантаження як тло, як засіб влади зламати людину, підкорити собі її психіку й думки. Автор доходить до закономірного висновку, що в СРСР так звана виправна система створена зовсім навіть не для того, аби «виправити людину», а щоб – і це передусім – поставити її на коліна й витиснути якомога більше праці й користі. На якомусь етапі ліричний герой чітко розуміє, що ані Системі, ані йому самому вже не потрібне його визволення, бо табірна адміністрація чекає від нього тільки результатів роботи, а він сам – тільки смерті, хай навіть через самогубство.
Цей ліричний, стилістично досконалий і захоплюючий роман, як і пригоди самого автора в реальному житті, закінчується щасливо. У тому сенсі, що навіть після російського табору Ґерлінґ-Грудзінський спромігся прожити нормальне життя, знову віднайшов гармонію і відновив свою віру в людство, людяність. Це сталося завдяки відчуженню – ту російську реальність він назвав «іншим світом» і не впускав її у своє життя.
Це той терапевтичний прийом, який дуже згодиться нам, українцям, адже сьогодні ми воюємо якраз за те, щоб навіки відірватися від «іншого світу» й повернутися до нормального цивілізованого життя в сім’ї європейських народів.
