Посестри. Часопис №29 / Нас там нема

Ми втрьох стояли на слизькому пероні, притиснувшись одне до одного так тісно, ніби скуті металевим кільцем, і шукали в темряві якісь знаки. Я не пам’ятала назви міста, куди нас привезли, не знала, як далеко звідси до селища, де нас обіцяли прийняти, навіть не могла зрозуміти, де вихід до вокзалу. Єдине, що я знала… 

Та ні, нічого я на той момент не знала, нічогісінько. Я просто стояла на пероні, мружилася від колючого морозного вітру, обіймала напівсонних сина з донькою і гадала, в який бік зробити перший крок.

Підбіг місцевий репортер, проговорив щось незрозумілою скоромовкою і підніс мікрофон до мого обличчя. Про що він питає? Це камера, мене знімають? Що я повинна говорити? «Господи, ну про що можна питати людину, яка щойно зійшла з евакуаційного потягу, як не про війну?», — це була моя перша раціональна думка на цьому пероні, в цьому місті, в цій країні. 

Ми були в Польщі, а рідна Україна — у вогні.

Переборюючи німоту, ніби в поганому сні, коли треба крикнути щось важливе, а тебе заціпило, я щосили вимовляла лише одну фразу, з кожним разом гучніше: «Росія убиває українців! Росія убиває українців! Росія убиває українців!»

Сльози залили очі, а людський потік відрізав нас від репортерів і повів за собою, визначивши, нарешті, напрямок руху.

Постало яскраво освітлене наметове містечко, поляки зі щирими усмішками — разючий контраст із розпачем на обличчях українців. Нас уже чекали теплі шатри, комфортні крісла з пледами — можна відпочити, навіть поспати, відкинувши спинку. Волонтери подбали про гарячу їжу і напої. Розсольник був дуже смачний — майже як мій. 

Кава і Wi-Fi — чудово! «Будемо жити», — згадала я фразу з улюбленого сучасного воєнного роману і чи не вперше за декілька діб усміхнулася своїм думкам.

Заповнила якісь папери, перепитала назву містечка, відігріла пальці і набрала повідомлення: «Привіт, Матеуше. Ми прибули в Олькуш. Почекаємо на залізничному вокзалі до світанку. Тут зручно, ми в безпеці і нікуди не поспішаємо».

Не прочитав одразу, отже, повідомлення його не розбудило — це добре, хай іще поспить, уже немає поспіху.

***

Недобрий ранок 24 лютого 2022 року. «Перший день восьмирічної війни, яка триває чотириста років». Не знаю, хто автор цієї лаконічної влучної фрази, можливо, це була я)), але про всяк випадок узяла в лапки.

Іноді я жартувала, що сон — моя суперсила, якби біля мене танком стріляли — не розбудили б. Життя підтвердило це буквально.

Проте ранній телефонний дзвінок усе-таки розбудив мене. Дзвонив брат — мій персональний янгол-охоронець на цій планеті. Це була друга за все життя погана звістка від брата, яка змінила мій світ безповоротно. Перша — в лютому 2000 року, коли він подзвонив сказати, що померла бабуся — уособлення нашого щасливого дитинства, а друга ось зараз — у лютому 2022 року, звістка, яка чорною хмарою повисла над життями наших дітей: «Почалося. Київ бомблять».

Цього не може бути! Знову з нами сталося те, чого не може бути. Чи не забагато для одного життя, однієї нації, однієї країни? Чоловік теж прокинувся, і ми просто дивилися одне на одного, поки я першою не порушила мовчанку: «Маємо розбудити дітей».

«Діти, вставайте, нам треба терміново дещо зробити. Не бійтеся, ці вибухи далеко, дуже далеко, ви в безпеці. Просто нам треба розробити план. До школи ви сьогодні не підете», — я намагалася говорити спокійно, і це було нескладно насправді, бо на той момент я ще не прийняла нової реальності, не усвідомила її, не оцінила. А ця реальність уже гучно давала про себе знати з боку Гостомеля, розлітаючись луною між будинками і стукаючи в шибки.

***

Передчуття. Зараз багато хто говорить про передчуття, але в мене не було ніякого недоброго передчуття. 

Маю препогану властивість, яку чомусь зараховують до позитивних якостей — оптимізм, тобто безпідставний оптимізм. Я не вірю в нічного монстра під своїм ліжком, поки він не вхопить мене за ногу. Відважно виставляю ногу з-під ковдри і навіть звішую з краю ліжка, хоча мене й попереджали, що так робити небезпечно, бо монстр уже відкусив десятки тисяч ніг. Я і мій оптимізм упевнені, що мені він не страшний, у мою квартиру не прийде, але водночас дуже співчуваємо жертвам монстра.

Якось так я і поводилася в перші дні повномасштабної війни. 

Напередодні зробила велике замовлення провізії, і була вкрай обурена відміною доставки, бо в домі майже не лишилось їжі. І то правда — могли ж доставити між обстрілами, не постійно ж бомби на голови падають! 

Чоловік по кілька разів на день вистоював черги в супермаркеті — ми запасалися продуктами. Когось урятували від російських градів або крилатих ракет двадцять пачок макаронів, сім лотків яєць і чотири кіло мороженої скумбрії? А нас повинні були врятувати, мабуть. 

Ми з розумними обличчями шукали несучі стіни в квартирі, щось переставляли, викидали мотлох, проводили інструктаж дітям, складали нові списки на закупки. Під час повітряної тривоги кілька разів спускались у підвал будинку, але скоро перестали, бо десь прочитали, нібито в квартирі між капітальними стінами або у ванній кімнаті безпечніше.

До мене знову почали надходити запити на збір коштів, як тоді — в 2014 році, щоб забезпечити військових взуттям, одягом, технікою, засобами невідкладної допомоги. Налагодила контакт із місцевою територіальною обороною і відгукувалась іноді на їхні дрібні прохання, публікувала пости в соцмережах. Тобто потроху відновлювала волонтерську діяльність, вливалася в знайому стихію, де почувалася потрібною і корисною. 

Так минуло шість діб.

Щодня хтось із рідних або друзів цікавився, як наші справи і чи плануємо ми з дітьми виїжджати з Києва. Ми не планували, ми вірили в ППО, ЗСУ і навіть прогнози радника голови ОП, евакуація здавалася подібною до втечі, йшла врозріз із бажанням приносити користь у боротьбі з ворогом. 

А ще сильно лякала дорога у невідомість — нам нікуди було їхати, та й більшість шляхів на виїзді з Києва вже були відрізані, там точилися запеклі бої.

Монстр тим часом наближався, він убивав і ґвалтував, нівечив тіла і душі українців, руйнував і обкрадав їхні домівки. Зовсім поруч із нами у ворожій пастці вже кричали від болю Буча, Ірпінь, Гостомель. 

Росія вбивала українців просто тому, що хотіла, просто через те, що могла. 

***

Сьомий день нової реальності. Новини ще гірші, ніж напередодні. 

Загинув чоловік знайомої — перша за довгий час жертва в близькому колі, боляче і страшно. Питають контакти волонтерів, які можуть евакуювати людей із Ірпеня, а я не знаю, і від безсилля стає ще страшніше. 

Знову просять жовту стрічку для тероборони — не знайшла більше, зняла з синового ліжка жовте простирадло, взяла широкий прозорий скотч і відвезла. Чим себе ще зайняти, що робити далі?

Повідомлення від подруги змусило підскочити, ніби струмом ударило: «Пожалій дітей, вивези їх, вони не повинні це переживати. Хіба ти доньку для кадирівців народжувала? Раптом завтра стане пізно виїжджати? Що ти робитимеш, коли російські військові будуть під твоїми вікнами? А якщо наступна ракета влучить у твій дім? Ось адреса в Польщі, тут є для вас житло. Я тебе чекаю. Збережи дітей!»

Навіщо вона так грубо? Хіба я ворог своїм дітям? Можна подумати, мені легко. Вже збиралася заперечити їй, але… 

Знову задзвеніли шибки, я крикнула дітям, щоб бігли в коридор, а сама почала складати «тривожну валізку» — те, що мала би зробити давно, що нам звідусіль радили підготувати завчасно, але я не вірила, що знадобиться, — у мене ж оптимізм.

За годину я, син і донька взяли по невеличкому наплічнику і вирушили на вокзал. Чоловік повільно віз нас проспектом Перемоги через блокпости, повз сліди вуличних боїв, обгорілі залишки військової техніки, плями крові. Це була війна, ми тікали від війни — не з дому, не з України, а від війни. 

Діти не повинні бачити війну, діти повинні бути в безпеці.

***

Вокзал нагадував кадри з фільму. Даруйте за банальність, але вокзал справді нагадував кадри з фільму про війну, бо прийняти таку реальність мені досі було важко. Я ніби покірно втілювала сценарій і настанови режисера.

Зійшли на спеціально відведену евакуаційну платформу, де чекав відправлення переповнений потяг, точніше — електричка до Львова. Але людей було набагато більше, ніж вона могла вмістити. Хтось із усіх сил старався влізти хоча б у тамбур, звисав зі сходів і благав трохи потіснитися. Дехто всередині не витримував скупчення людей і намагався вибратися назовні. Натовп із осудом коментував дії і перших, і других. За порядком стежили військові: суворо просили не заходити за обмежувальну лінію і не впускали в електричку чоловіків. 

Потяг рушив, а ми лишилися. Поруч із нами стояла вагітна жінка з хлопчиком років п’яти і плакала. Вони відучора робили спроби виїхати, навіть ночували на вокзалі — і ось — знову невдача. 

Скільки навколо нас було горя і відчаю — не описати, не вимовити. Ми самі були частиною цього відчаю, розгублені і безпорадні.

***

Іноді правильні рішення очевидні та прості, але треба вимкнути внутрішні обмеження і зробити потрібний крок. «Там якийсь потяг прибув, збігай глянь, куди він їде», — сказала я чоловікові, і вже за кілька хвилин ми перестрибували через колії з такою швидкістю та амплітудою, якій позаздрили б відомі легкоатлети. 

Потяг прямував до Батьово (соромно, але я не знала про існування такого містечка, аж війна навчила), до потяга причепили додатковий вагон, а у вагоні знайшлося для нас три місця — ми встигли! 

Миттєве прощання. Прощатися завжди важко, а це було навіть не прощання — це ніби шкіру відривали різко по-живому. «Будь обережний, ми повернемося, ми тебе любимо, тримайся!»

Сіли, їдемо. Дякуємо, Укрзалізнице!

Щойно потяг рушив, на вокзал прилетіли уламки російської ракети, пошкодивши будівлю і теплотрасу.

***

У Львів ми прибули майже о 3-й ночі, спустилися в перехід — тут же в підземці вокзалу зіштовхнулися з великою живою чергою на гуманітарний потяг до Польщі. Все одно вибратися звідси у місто, щоб перепочити у знайомих, ми не могли через комендантську годину, навіть десь присісти шансів не було — море народу, тож нічого не залишалось, як приєднатися до черги.

Черга — це абсолютно унікальна форма організації людей. Їм тут за замовчуванням прописані якісь ролі, в кожній більш-менш масовій черзі передбачені яскраві персонажі, і якщо вам мимохіть відведена особлива роль — бути собою ніяк не вийде.

Ось похилого віку пані, якій заважає рюкзак дівчини перед нею. Пані ніяк не може тримати мінімальну дистанцію, щоб не лягати на рюкзак, але може голосно обурюватись, що він твердий. А ось двоє чоловіків «неукраїнської зовнішності», які нахабно лізуть на початок черги і не реагують на зауваження. О, а це вже моя роль: «Не штовхайте моїх дітей, вони ледве на ногах тримаються! Чого ви лізете між нами, вам мало місця поруч?»

Але ця черга помітно відрізнялася від звичних: тут не було веселих ролей і жартівливих персонажів — суцільний смуток, горе і втома огортали людей.

Мороз, стрес, доба без сну і п’ять годин на ногах — це страшенно виснажливо. Діти плакали від утоми, я ридала від безсилля, але ми нарешті — в потязі, який прямує до Польщі. Ми в потязі, в якому тисячі жінок рятують найцінніше, що є в Україні, — її майбутнє, її дітей. Нам не сказали, куди саме везуть, але вже байдуже.

***

Надійшло повідомлення від чоловіка: «Пам’ятаєш Матеуша? Він запрошує вас до себе. Я розповів, що ти вже їдеш до Польщі. Коли знатимеш час і місце прибуття  — напиши йому, він вас зустріне і відвезе, куди скажеш». 

Звісно ж, я пам’ятала цього привітного поляка, його милу дружину і маленьких синочків, які, напевно, вже добре підросли. 

Чоловік познайомився з Матеушем понад двадцять років тому, коли той приїжджав в Україну за якоюсь студентською програмою обміну, потім сам гостював у нього в Польщі. А коли Україна отримала безвіз і з’явилася можливість запросто поїхати в Краків на вікенд, вони знову зустрілися — вже сім’ями. Ми тоді запрошували їх відвідати Київ, а життя он як повернулося.

Чи розуміє він, наскільки важливим, зворушливим і цінним було його запрошення? Вони з дружиною майже не знали нас, але готові були впустити в свій дім, поділитися шматком хліба. І хоча цього разу я не скористаюся його пропозицією, вона мене втішатиме і зігріватиме, додаватиме сил і впевненості. Вони рятували нас — малознайомих українців, як це робили мільйони поляків.

Чудові люди, благословенна сім’я. Неймовірна нація.

***

Ще одна доба в дорозі, наповнена жахаючими новинами і тужливими розмовами про розлуку з коханими, зруйновані плани, відібрані життя, страх невідомості. Кожній треба виговоритись, бо в собі тримати такий смуток несила, невисловленим він росте і душить. Я теж від свого відривала по слову, щоб не заважав дихати — ставало легше. 

І ось, нарешті, 4 березня 2022 року близько 5 ранку за польським часом потяг зупинився, двері вагону відчинилися, ніби відкрився портал між мороком і світлом, і серед сотень розгублених українців ми зійшли на платформу невеличкого польського містечка. 

Найдовші в моєму житті кілометри залишилися позаду. Як жити далі?

***

Минуло чотири місяці нашого перебування в Польщі. Київ і вся Україна досі потерпають від ракетних ударів зі сторони білорусії, росії і захоплених окупантом українських земель. За кілька кварталів від нашого дому зруйновані, ушкоджені ворожими набоями й обгорілі будинки. Наш дім може бути наступним, кожен будинок, школа, дитячий садок, магазин, лікарня в містах і селищах України можуть стати наступними мішенями, в які випустить боєприпаси жорстокий агресор.

Але нас там нема, нас не буде там, куди впадуть ворожі бомби. 

Ми в мальовничому польському селищі під назвою Завада Лянцкоронська. Ви би бачили ці краєвиди! Якби ми тут опинилися за інших обставин, я би лише милувалася цією невимовною красою, але думки про дім досі затуляють очі пеленою сліз. 

Господарі будинку, пан Рішард і пані Анна, — шляхетні добрі люди, прийняли нас із розумінням і повагою. Я назавжди їхня боржниця, щоденно дякуватиму, скільки житиму і залишатимуся при пам’яті.

У Польщі син закінчив 4-й клас і займається улюбленими бальними танцями, донька закінчила 7-й клас і планує відновити навчання з гри на фортепіано, їм непогано дається польська мова.

Ми з усіх сил стараємося жити нормальним життям, віримо в справедливість, допомагаємо українським військовим, цілковито довіряємо ЗСУ і мріємо про повернення додому.

Дякуємо Польщі! Низький уклін вам, поляки. Запрошуємо в мирну Україну — країну героїв, країну переможців.

Липень 2022 року.

Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури