Посестри. Часопис №29 / Монолог для Касандри
Це я, Касандра.
А це моє місто під попелом.
А це мій жезл і стрічки пророчиці.
А це моя голова, повна сумнівів.
Це правда, я тріумфую.
Моя слушність аж луною вдарила в небо.
Тільки пророки, котрим не вірять,
мають такі видіння.
Тільки ті, котрі погано взялися до справи,
і все могло відбутися так швидко,
ніби не було їх зовсім.
Чітко зараз собі пригадую,
як люди, побачивши мене, вмовкали на півслові.
Обривався сміх.
Розпліталися руки.
Діти бігли до мами.
Я навіть не знала їхніх нетривких імен.
А та пісенька про зелений листочок –
ніхто її при мені не закінчив.
Я любила їх.
Але любила з висоти.
З-понад життя.
З майбутнього. Де завжди порожньо
і звідки немає нічого легшого, як побачити смерть.
Шкодую, що мій голос був твердий.
Подивіться на себе з зірок – кричала я –
подивіться на себе з зірок.
Чули і опускали очі.
Жили у житті.
Відкриті всім вітрам.
Приречені.
Від народження у прощальних тілах.
але була в них якась волога надія,
пломінчик, що живився власним мерехтінням.
Вони знали, що таке мить,
ох, бодай одна, яка-небудь,
до того як –
Вийшло по-моєму.
Але що з того.
А це моя сукня, обпалена вогнем.
А це моє знаряддя пророчиці.
А це моє спотворене обличчя.
Обличчя, яке не знало, що могло бути прекрасним.