Посестри. Часопис №187 / Що хотів би вам сказати?

Промовити слово до себе, до трави, до яблука на яблуні, до людини поруч, до планети, задимленої та метушливої, і сповнити так незрозумілу мету, до якої, може, прямую? Чи в цьому таємниця мистецької боротьби – всередині людини, в соціумі, в пошуку чогось позалюдського?

Чеслав Мілош над дає мотто цього випуску, силкуючись досягти розуміння пам'яті, спогаду, минувшини, яка щосили проростає тонкими травинками крізь наші слова й поведінку:

Що хотів би вам сказати? Що не маю того, що шукав:
Зустрічі з вами наго на поміщицьких пасовищах
Під пророчим світлом зупиненого часу,
Без цієї форми, яка мене ув’язнює, так як вас ув’язнила.
 
Я бачу майбутнє. Ворожу. У м’якій і милостивій ночі.
Коли росте лобода на стежках вирубаного парку,
І тонкий золотий ланцюжок на білій шиї,
Разом з пам’яттю про вас пропадає.

Як зазначає перекладач видатного поета Василь Лозинський, «вибір текстів Чеслава Мілоша репрезентує вірші каліфорнійських років, опубліковані в кількох збірках, виданих при часописі «Культура» Інституту літератури в Парижі у 60-х і 70-х роках минулого століття, у 80-х обрані до перекладу поезії побачили світ на батьківщині автора. Ці вірші, вперше українською, доповнюють видання кількох томів вибраних текстів Мілоша в Україні. Провідним їхнім настроєм, відповідно до автокоментаря поета, є «самотність» – через те, що він пише польською (за однією з алегорій, для «чайок та туманів з моря»). Ці поезії – про тугу за рідним і минулим, а також про скептичний погляд на тогочасні культурні реалії у США».

Із відомим українським письменником і видавцем Василем Ґабором розмовляє Олена Замойська на вулиці Вірменській у Львові:

– Як вас змінила війна? – запитую пана Василя.
– Я думаю, вона всіх нас кардинально змінила, – каже пан Василь. – Особисто для мене те, що колись було важливим у житті, стало другорядним і не вартим уваги. Навіть власна творчість. Я продовжую писати винятково за інерцією, а після роботи і у вільний час – волонтерю. Великої радості не приносять навіть видання книг за кордоном, хоч це й приємно. Розумію також, що інтерес до української літератури в країнах Європи зумовлений передовсім війною, а не естетичними й художніми пошуками українських письменників.

Ностальгічне тремтіння в оповіданні «Потрапити в сад» Василя Ґабора бачить це змагання між минулим і теперішнім – і майбутнім? – з іншого ракурсу:

Сад iснує давно, але в нього неможливо потрапити, через це люди такi й нещасливi.
Цi слова, здається, виринули в пам’ятi раптово, але я достеменно знав причину їх появи, тому вони вразили боляче. Ще пiдсилили бiль мiсце й хвилина, коли слова цi, як менi здавалося, несподiвано налетiли на мене. Був це старий сад на околицi мiста (думка ж була про сад незвичайний), i була тодi пiзня осiнь, тепла-тепла, а я збирав у вицвiлий армiйський ранець стиглi яблука. Вiд них аж бiлiло пiд деревами.

У вірші Кристини Домбровської – проростання в майбутнє через мову та символи показане через припущення, імовірність, без заглиблення в людську логіку, наче за допомогою новотвореної магії, що наповнює сучасний нам світ:

Якщо сиве волосся є білим прапором,
вивішеним під обстрілом часу,
то чому його нитки, –
які у жінок моєї сім’ї
з’являються вже приблизно в двадцять років, –
норовисто стирчать, не йдуть
на перемовини з гребінцем?
 
А якщо вони – яскраве полум’я повстання?
Охопило воно голову, і навіть не сниться їй
гасити його більш безпечним кольором.

Завершуємо випуск нарисом Тетяни Павлінчук «Промовити голосом живого голосу» – про український переклад віршів Болеслава Лесьмяна, виконаний Маріанною Кіяновською:

Гучний чи ледь чутний, щасливий чи розпачливий, явний чи примарний голос Болеслава Лесьмяна підхоплює його перекладачка Маріанна Кіяновська. Бо це вона услід за своїм автором творить неологізми, відтворює ритм, зберігає рими й художні образи, імена й настрій поетичних текстів. Це вона робить відчутними таємничість, загадковість, сакральність, інтимну близькість чи страх, непевність чи невтоленність спраги. Ця поезія охоплює усю красу силабо-тоніки чи тонічного віршування й летить, скаче, галопує, бринить, розпросторюється, розсіюється в простір, щоб бути скрізь і з усім у великій нерозрізненій єдності.