Посестри. Часопис №28 / «сонце застібає блискавку ока...»
сонце застібає блискавку ока
наповнює небо літерами письма
яке не вміщається в роті
і плюється повітрям як пелюстками троянд
отруєних добрими намірами садівника
сонце якщо ти бачиш нас
на тарелі великого переляку
подаруй нам обручку причетності
— постукай у спини нам ніби по дереву
розпеченим яблуком три рази
спочатку коротко
ніби виделкою об жертовник
потім довго
ніби витягаєш волосся
з розвареної картоплі думок
потім ще довше
ніби жовток пам’яті
розтікається пательнею небуття
поки ти знов не перетворилося на гарбуз
який ми з’їли ще в листопаді
сонце не засинай просто посеред поля
земля не орана жито не сіяне
та й ми ще ся не вродили
у нас під сорочками бігають вовки мовчання
і приносять в зубах кістки наших предків
ніби діти які по складах вчаться читати
великий тлумачний словник історії
і коли ми підпалюємо оповідь як сірник
ліс наших снів співає самими коренями
ми ж руками розводимо як диригенти
у яких замість рук дерева-відлюдники
і шукаємо сад у якому вони заговорять
як кров у серцях вирізаних з паперу
