Посестри. Часопис №27 / І мій Шевченко теж

Мені сімнадцятий минало, перший курс, додаткові заняття з літератури – якийсь круглий стіл про Тараса Шевченка. Певно, одна з перших університетських подій, надворі осінь. У ту мить мене переповнюють відчуття всесильності та абсолютного знання всього про все, доволі школярські рефлекси відкидання старих структур. Мовляв, усе програмне – хибне та заскорузле. Того разу дісталося й Тарасу Григоровичу, бо я міркувала вголос, що поезія Шевченка ні про що не промовляє сучасній молодій особі.

Сьогодні я усвідомлюю: тодішні закиди на адресу «Кобзаря» були плодами розумувань людини, котра в той момент свого життя мало що на тих сторінках прочитала, а ще менше зрозуміла. Що мене не влаштовувало в Шевченкові? Тяжко пояснити. Котрась із причин точно сягала корінням у особливості шкільного читання – чи мого сприйняття, яке зафіксувало підручникову історію про дякову науку та кріпацтво. З розмов із батьками та книжкових полиць удома я знала: поезія Шевченка – важлива. Зрештою, рядок саме татового улюбленого «Не женися на багатій» я цитувала зі сцени Опери, вручаючи Шевченківську премію Євгенії Подобній.  Проте знадобилося чимало часу по перших вивчених напам’ять рядках «Заповіту», аби описана картина стала можливою.

Що зробило Шевченка і моїм Шевченком теж?

Розповім декілька сюжетів. Один із них – про боротьбу за свободу. До певного моменту мені-підлітці життя в Україні видавалося доволі нормальним. Ситі перші роки 2000-х, глобалізація та можливість почуватися «нормальною людиною» в будь-якому гурті осіб із різних країн. Я почувалася такою ж, як і будь-яка європейська дівчина – грубо кажучи, ми всі дивилися однакові серіали, читали «Гаррі Поттера», сиділи в однакових чатах онлайн. Наша спільна фабула передбачала історію зростання: від опіки батьків до розкріпачення – перших самостійних подорожей, відпусток, тусовок із друзями. Тут не було кордонів. Принаймні можна було створити собі рукотворну сліпу пляму, аби їх не помічати.

Сьогодні я в ретроспективі розумію, що в тих мультинаціональних групах, із якими я себе асоціювала, не було росіян, так само їх не було в колах читання чи дивлення. Так, хіба що десь промайне Набоков або Бахтін із Лотманом на семінарі. Ці шори дозволяли мені тривалий час жити в ілюзіях, де жарт про «боротьбу за боротьбу» був смішним, і де чимало історій про правдиву боротьбу за свободу залишалися мені незрозумілими.

Сцена з першого курсу, яку я описала на початку, – 2004 рік. Почнуться листопад і Помаранчева революція, все зміниться, включно з навичками читання класиків, боротьби та самоусвідомленням. Із кожним днем ставало щоразу зрозуміліше, де проходять кордони, і це було не про географію.

Наступний сюжет почався відразу потому – з відкриттям історій українських дисидентів і розмов зі старшими, котрі були до того причетні. На щастя, маю привілей деякі з цих розмов досі продовжувати, знову згадуючи й думаючи. Кожна така бесіда пояснювала чи просто давала можливість відчути, чому «Кобзар» для багатьох наших старших був знаковою настільною книгою, рядками, що цитувалися з пам’яті.

Чому відбулася ця зміна? Тому що образ ворогів почав набирати обрисів і конкретики.

Можливо, це пов’язано із суто академічним колом читання – я саме почала набирати вокабуляру для розмови про феміністичне, постколоніальне й деколоніальне: таки французька філологія має свої переваги, бо низку текстів без цієї оптики не прочитати. З текстів Соломії Павличко й тих, які я відкривала наступними, стало ясно, що новий інструмент чудово працює і з українськими творами. Раптом я відкрила (ага, як Америку) нерозказану на шкільних уроках історію про Катерину як дуже наочну й тілесну метафору про структури влади й пригноблення. Мене зацікавило, що Шевченко постійно на боці тих, хто страждає від несправедливості. Й це не про бідних-нещасних, а про права людини. Щойно я вийшла з марева «Шевченко – це вірші про село та кріпаків», увійшовши в поле «Шевченко – це про рівність і справедливість», усе почало ставати на свої місця.

Звичайно, я, як і багато інших, пережила ще одне занурення та переосмислення Шевченка після 21 листопада 2013-го. Від відео з Сергієм Нігояном до графіті на вулиці Грушевського – все підказувало навіть особливо туговухим, що Тарас Григорович уже все для нас про нас написав. У рядках «Кобзаря» вже можна прочитати те, що потрібно знати про прю. «Борітеся – поборете», звичайно, але також і:

Запалили у сусіда

Нову добру хату

Злі сусіди; нагрілися

Й полягали спати,

І забули сірий попіл

По вітру розвіять.

Лежить попіл на розпутті,

А в попелі тліє

Іскра огню великого.

Тліє, не вгасає,

Жде підпалу, як той месник,

Часу дожидає,

Злого часу. Тліла іскра,

Тліла, дожидала

На розпутті широкому,

Та й гаснути стала.

На Майдані мені вдруге за життя стало зрозуміло: іскра великого вогню не згасла. Для тих, хто не зрозуміли змісту попередніх серій, пожежа 2022 року стала несподіванкою. Проте в Шевченка справді маємо рядки з інструкцією, яка нагадує про право на опір злочинній силі та окупантам (включно з насильницькою боротьбою, якщо потрібно захистити своє). Коли тебе приходять вбивати, не гоже сідати за стіл перемовин – спершу треба вибити зброю з рук ката, вбити його чи бодай вигнати за свій периметр. З географією включно.

Моє привласнення Шевченка має також сюжетну лінію про телебачення – чотирисерійний фільм «Мій Шевченко» з Юрієм Макаровим.

Я не бачила його 2001 року, коли була школяркою, певно, його пізно показували, в якийсь «недитячий час». Тому переглянула десь аж 2008 року, коли знайшла на ютуб однієї безсонної ночі. Пригадую тишу готельної кімнати, де я ночувала у відрядженні. До речі, то був Донецьк, якась із університетських олімпіад із французької.

Частину шарму, звичайно, може пояснити суто магія телебачення. Проте зерно цієї роботи полягало в сучасній інтонації – зі мною говорили як із нормальною людиною, без заламування рук і надриву. Це було щось достатньо легке, проте насичене новим або впізнаваним фактажем. Ніхто раніше не розмовляв зі мною про Шевченка як митця доби романтизму, хоча це ж очевидно. Так працює принцип «mostadvanced, yetacceptable» на практиці: я впізнала знайому літературну матрицю, решта пазлів ніби самі собою стали на місця.

Потому я прочитала Дмитра Горбачова та загалом увімкнула в голові спогад про Шевченка як художника. Відтак почала мислити його як когось дуже сучасного. Розмова про Кобзаря як авторську маску згодом допомогла краще говорити про Шевченка з тими, котрі лиш починали йти дорогою впізнання свого та привласнення.

Звідси й фінальна історія – про те, як і чому людина світу з потенційним блискучим майбутнім обирає розмову про українство та боротьбу за справедливість. Як і чому не спрацьовує рефлекс не висовуватися, натомість проростає полеміка та дозвіл самій собі бути «поганою» і «незручною».

Моя гадана нелюбов до Шевченка була рефлексом зручної українки, котра існувала ніби поза національним і бачила лише свою особисту війну за своє особисте розкріпачення, без геополітичних ноток. Але вона розвіялася, коли стало зрозуміло, чому саме заклик «кайдани порвіте» написано в множині.