Посестри. Часопис №25 / Діти вогненного часу

                                                                                          Справа в тому,

                                                                                          Що в мене немає дому,

                                                                                          І за правилом доброго тону,

                                                                                         Як за правилом доброго ременя,

                                                                                         Я згадаю, з якого я племені,

                                                                                         Пригадаю, з якого міста…

 

                                                                                          Гурт “Один в каное”, слова Ірини Швайдак

Ранок 2 березня 2022 року, Київ

Київський залізничний вокзал ревів. Десятки тисяч ніг бігли крізь нього, тисячі тіл тулилися на кріслах, сиділи під стінами і на підлозі, тупали сходами, юрмилися на перонах. Тисячі ротів кричали, говорили, шепотіли, сварилися, і всі повторювали, думали і вигукували одне слово. 

“Війна!”

Він вийшов зі стіни зали очікування. Марою проступив крізь мармурове облицювання і завмер – з виду худенький, низкорослий хлопчик-підліток із землистим обличчям, у одязі з чужого плеча. Але цілком справжній і тілесний, тож на нього ніхто не звернув уваги. Просто один із тисяч біженців, які штурмують евакуаційні потяги – якби не чорні очі без білка і райдужки. Та хто приглядається до чужих очей у такий час? Усі тікають від балістичних ракет і танків.

Війна, війна, війна. Він чув її у повітрі, у думках, у грозовому гуркоті над Містом.

Він божевільно усміхнувся, вишкірив жовтуваті, як київська цегла, зуби. Людиська вкотре зіпсували свої нікчемні життя. А йому подобалися їхні розпач і тривога, їхня смішна метушня. Його ненависть до людей була давньою та вˋязкою. Нехай посмакують, відчують, як то – коли дім твій у руїнах, а життя висить на волосині. Коли все, що ти любив, спаскуджене.

Він відчував це сотні років.

Та нарешті відплата близько. Все мало змінитися. І чергова людська війна явилася так вчасно.

Він роззирнувся і неспішно, ледь пританцьовуючи, пішов крізь юрбу. Він плів Танок своєї перемоги. Шукав Своє. Й Себе.

*****

– Чай, вода, бутерброди. Якщо потрібна медична допомога, скажіть мені, я відведу до лікаря.

Дівчина-волонтерка тримала великий термос і піднос із їжею, йшла крізь ряди людей у залі. 

– А каву зробите? – тихо і непевно звернувся до волонтерки чоловік із посірілим обличчям. 

– Та запросто!

Дівчина зупинилася, стала зручніше, щоб не перечепитися через сумки на підлозі, відгвинтила кришку термоса і стала наливати окріп у стаканчик.

– Скільки з мене? – нервово уточнив чоловік. 

– В нас усе безкоштовно. Вам з цукром?

– Навіть цукор?! Вау… – чоловік утомлено поклав голову на руки.

Дівчина передала йому стаканчик і попрямувала далі. Навколо громадилися валізи, переноски з котами і собаками, юрмилися дорослі, діти, чулися плач, розмови, суперечки, долинали уривки відео із соцмереж, які люди дивилися на телефонах. Дехто був вдягнений у геть домашнє – спортивні штани, заяложені кофти – або у надто легкі курточки.

– Дівчино, дівчино, а ви тут по гуманітарці главна? А у вас якоїсь куртки нема? І штанів! Бо бачте, у чім втекли, мало не голі…

– Є трішки одягу на вас і вашу дитину, спробуємо підібрати! – гукнула волонтерка жінці через прохід. – Беріть поки що чай, гарячий!

– Як вас звати, дівчино, я за вас молитимусь! – торкнулася її руки пані у хустці, що тримала на колінах кота.

Волонтерка зашарілася.

– Юля. Юлія. Дякую. Ось, візьміть чаю, – вона простягнула жінці стаканчик. – Пийте на здоров’я. Я сама в 14-му році з Донецька виїхала. Все розумію…

Дівчина рушила далі, пропонуючи чай і їжу – аж до краю проходу. Там, вмостившись з ногами глибоко на сидінні, супилась чорнява, коротко стрижена дівчинка років дванадцяти, у джинсах і курточці кольору хакі, з книжкою-мальописом у руках.

Поряд закінчувала підфарбовувати губи старша жінка, елегантно сива, у стильному зеленому пальті. Втім, на ліктях і переді одежини проглядали затерті плями багнюки – схоже, власниця не одноразово й не двічі падала на землю. Руки в жінки трусилися, помада лягала криво, однак пані уперто витирала її і бралася до справи з початку.

На підлозі біля парочки сиротливо тулилась дорожня сумка, вся у брудних розводах, із потворною діркою вгорі. 

Дівчинка обурено пропекла жінку поглядом.

– Ба, навіщо ти це робиш?

– Треба, – сухо відгукнулася жінка.

– Ну й тупо, – дівчинка закрилася аж до носа своїм мальописом. 

Юля глянула на обкладинку: озброєний лупами гурт підлітків, серед них хлопчик на візку у смішній шапці-сові, розглядали сліди на березі річки. Еге ж, “П’ятірка детективів із Ірпеня”. Найпопулярніший дитячий мальопис минулого року. Юля ще мріяла долучитися до команди художників цього циклу!

Та кому зараз до малювання книжок! А з міста Ірпінь надходили геть недитячі новини: розбомблені будинки, палаючі танки. Що вже казати про бідолашний Гостомель, де вже кілька днів не стихали бої за військовий аеродром. По всіх містах України – від білоруського кордону на південь – безперервно били балістичні ракети. Висотка навпроти Юлиного дому постраждала – з неї ракетою вирвало шматок у кілька поверхів. В іншому районі вигоріла дев'ятиповерхівка.

От люди й тікали з Києва і передмість – з надією, що армія пошвидше дасть раду з ворогом, а потім все можна буде полагодити.

– Катю, очі зіпсуєш! Як хочеш читати, підсвіти собі телефоном, будь ласка! – жінка у зеленому пальті потягнулася по смартфон дівчинки, що лежав на підлокітнику крісла. Та дівчинка виявилась спритнішою, схопила його і піднесла руку вгору, щоб бабуся не дотягнулася.

– Ліхтарик батарею садить ще сильніше, ніж дзвінки! – швидко сказала дівчинка. – А раптом мама дзвонитиме? І ти ж сама казала, щоб я їй не дзвонила, бо ми економимо заряд!

– У нас можна підзарядитися, є павер-банки, не хвилюйся, – спробувала розрадити дівчинку Юля, що якраз порівнялася з парочкою. 

– От. Чула? То можна дзвонити, скільки хочеш! – злісно кинула своїй супутниці дівчинка. Поклала телефон на коліна, натиснула кнопку виклику. Екран забарвився рожевим, на ньому висвітилось слово “Мама”.

– На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок… 

Стильна пані перевела очі з дівчинки на телефон. У неї затрусилися губи – та вже за мить вона знову стиснула їх.

– Чаю, бутербродів будете? 

Жінка розгублено підвела очі на Юлю, ніби не цілком розуміла, що саме дівчина їй говорить. 

– А ще у нас є нитки і щітки, можемо допомогти з одягом і речами… – вирішила не здаватися волонтерка.

– На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок… The subscriber cannot receive your call at the moment… – довбив і довбив електронний голос із телефона дівчинки.

– Так, чаю будемо, все будемо, звісно! – раптом немов прокинулася стильна пані. Підскочила і стала набирати з підноса бутерброди. – Катрусю, тобі з сиром? З шинкою? 

Юля простягнула жінці пластикову тарілку, щоб зручніше було накладати бутерброди, заходилася наливати чай. 

– Катю, де вже знову твоя шапка? Тут жахливі протяги!   

Стильна жінка поставила тарілку на своє місце, витягнула з прорізу між сидіннями запхнуту туди шапку і спробувала натягнути її на дівчинку. Та смикнулася вбік, ледь не підбивши Юліну руку зі стаканчиком чаю. 

– Катю! – обурилась жінка. 

– Що Катю? – підвищила голос дівчинка. – Ба, відчепись! Я не хочу їсти! – вона люто зірвала з себе шапку і надійно всілася на неї. 

– Припини. Візьми бутерброд і чай. Ти маєш хоч щось з’їсти! Вибачте, будь ласка, – озирнулася на Юлю Катіна бабуся. – І відклади телефон. Все одно у цьому немає сен… зв’язку все одно немає. Вони озвуться, щойно зможуть, – Губи жінки знову задрижали, та вона опанувала себе і широко, показово усміхнулася. 

– Гхм… Гр.. Ш-ш-ш… – раптом прокашлявся гучномовець. – Евакуаційний потяг номер – ш-ш-ш – Київ – ш-ш-ш – буде прийнятий на дванадцяту колію.

Зала очікування підхопилася майже одночасно, у дверях завирувала штовханина, люди хапали речі, мерщій пропихувалися до виходу з надією добігти першими і зайняти бодай краєчок сидячого місця.

Катіна бабуся теж схопилася за сумку і заметушилась. 

– Все, все. Час. Дякуємо вам, – неуважно кинула вона Юлі. – Катрусю, давай. Нам час, дай руку. Міцно тримайся, не відходь від мене. Зараз головне сісти.

– Я нікуди не піду, ба, – рівним голосом сказала дівчинка, аж за загальним шумом і метушнею бабуся її не почула. Відвернулася до сумки і якийсь час сліпо намацувала простягнуту руку онучки. 

– Катю, швидше! Чи ти хочеш стояти всю дорогу?! – Бабуся озирнулась, вхопила дівчинку за рукав і з силою смикнула – аж Катя з'їхала з сидіння. 

– Я нікуди не піду! Не піду! Не піду! Чула? Я! Нікуди! Не! Їду! – голосно закричала вона. – Тато ж ясно сказав: у разі чого зустрінемосьна вокзалі! 

Обличчя жінки болісно скривилося. 

– Але ми мусимо, Катю. В Польщі безпечно. Там нас чекають. Тато і мама понад усе хотіли би, щоб ти була в безпеці. Ми… мусимо, Катрусенько… бо…

– Бо їх більше немає? Скажи мені правду, ну?! – просто таки заверещала дівчинка, аж кілька людей поряд на мить озирнулися. – Ти сама не своя, відколи побачила фотку тієї автівки! Я все бачила, на що ти дивилася! А тепер ти кажеш їхати, бо нам немає на кого чекати?! Скажи це, ну?! 

– Нічого невідомо. Нічого ще зовсім-зовсім невідомо, – пробелькотіла бабуся, проте не надто впевнено. – Але твої батьки… доручили тебе мені. Доручили доправити тебе у безпеку. Припини ці дитячі істерики. Ходімо, – вона рішуче вхопила дівчинку за руку, іншою стиснувши сумку, і потягнула онучку до виходу. Дівчинка пручалася. 

Юля ступила було за ними, сподіваючись допомогти, переконати – аж раптом…

Катя з бабусею були вже майже біля самих дверей, затиснуті натовпом, коли дівчинка рвонулася і таки вивільнила руку. Бабуся встигла хіба що охнути, як її відтерло від онуки натовпом. 

Юля кинулася на допомогу. Вона добре бачила, як дівчинка відступила до стіни, явно намагаючись сховатись. Поряд із нею опинився худенький хлопчик у бомжуватому одязі. Мить – і обличчя його смикнулось, скривлене посмішкою, що не торкалась чорних очей. Посмішкою клоуна-маньяка. Юлі навіть здалося, що він шкіриться просто до неї, та, можливо, він всміхався у простір – до всіх людей, що метушилися навколо. А тоді раптом скинув руку, схопив Катю ззаду за шию і…

…діти зникли. Втягнулися у стіну, як дим у витяжку!

Юлін термос із гуркотом полетів на підлогу.

  – Катю! Катю! Катрусенько! Де ти? Катю! – кричала Катіна бабуся, з усіх сил пробиваючись назад до зали проти руху натовпу, що пер назовні. – Де моя дитина? Дівчинка! Ви бачили? – вона нарешті вилетіла з тисняви просто до Юлі, що й досі оторопіло витріщалася на стіну. –   Де моя Катя? Вона ж щойно була тут! Де вона?! Ви бачили, куди вона побігла?

Бабуся кричала і озиралася туди і сюди. Юля, не сміючи повірити очам – що, в біса, вона таке щойно побачила?! – лише розгублено відкривала і закривала рота.

Катіна бабуся безладно заметушилася по залі очікування, налітала на людей, що квапилися вибігти у коридор, зазирала під сидіння, гукала Катю по імені. Ще кілька хвилин, і зала спустіла, там залишилися кілька перевернутих валіз і Юля – але ані сліду дитини.

Бабуся підняла з підлоги Катіну шапку. На неї у штовханині хтось наступив – на світлому трикотажі лишився відбиток брудної підошви.

– Де моя дитина?! Де моя Катя?! – бабуся вже ридала, шапка трусилася у неї в руках. 

– Чекайте! Чекайте! Не переживайте! Я відведу вас до чергового! – Юля нарешті вийшла зі ступору і підлетіла до неї. – Опишемо її поліції. Вони допоможуть. Допоможуть. Мають. Мають її знайти! – повторювала і повторювала дівчина, тримаючи заплакану жінку під руку, хай і сама не вірила в те, що говорила. 

У дітей, яких легко знаходить поліція, не буває супутників із такими усмішками.

*****

– Літа-ав пташок понад бродом. Ой, та-а скаламутив піском воду… – Гайя притоптувала, крутилася на місці, зграбно розкидала в сторони руки, накриті плащем-крилами. Репетирувала жертовний танок до свята повернення з Вирію. 

Августин посунувся лівіше, щоб краще бачити юну повітрулю. 

Тут угорі над Каналом, куди Гайя забралася подалі від заселених духами місць, щоб спокійно повправлятися, з труб тепломережі звисали довгі клапті теплоізоляції. Між ними і ховався колійник, вичікуючи вдалого моменту. Може потім, коли вона закінчить репетицію і вертатиметься додому, йому пощастить вдати, що вони просто випадково зустрілися на стежці. 

Не можна, щоб його помітили зараз. Гайя точно розсердилася б, якби хтось перервав її танок, та й Августин був далеко від дому, не на своїй території. Колійники не з’являлися так близько від осель радників королеви – хіба що бували туди викликані. Та й надто близько до будинку Шипунки – знаної вокзальної пліткарки, головним заняттям якої було перекручувати оголошення потягів. Вештатися тут – найпростіший спосіб відхопити чосу від її пришелепкуватого синочка Шиирха. Та Августин не міг відчепитися думкою від Гайї. 

Плащ-крила повітрулі були розшиті чорними пташиними перами і блискучими дзеркальцями, точену, гордовито піднесену голівку прикрашала маска у вигляді голови дрозда – жовтий дзьобик, кругле, підведене помаранчовим око з чорного онікса. Та й сама Гайя нагадувала співочу пташку – вільна, непокірна, недарма донька родича королеви. А ще вона була хоробра – сама подорожувала далеко у людський світ, казали, що аж до Софії, і неодноразово поверталася зі здобиччю.

Навіть її ім’я зачаровувало Августина. “Гайя. Гайя”, – повторював він, перекочуючи його на язиці – немов крик птаха високо у небі, далекий і вільний. У небі, яке марилося йому щоночі. Щоправда, інколи у тих снах блакить невідь-чому затягало димом, у ній з’являлись велетенські залізні птахи, вони не кричали і не співали, а гуділи низько й загрозливо. Кричав хтось поряд у Августинових снах – тонкий, розпачливий жіночий зойк. Голосіння. У такі ночі колійник схоплювався і вибігав на берег Каналу, подихати вологим повітрям. Він залишався там надовго, незнано чим наляканий, аж зрештою до нього з ковдрою приходив тато Йоганн і відводив додому. 

Другий Августинів тато – Фрідріх – на те тільки роздратовано хитав головою. Непідходящі то були сни для колійника. Фрідріх вважав, що такі дурощі діймають лише колійників-ледарів, які цілий день байдикували, тож наступного дня загадував Августину ще більше роботи. “Ой, та відчепися від нього. Переросте. Правда ж, Серпику?” – заперечував на це Йоганн і співчутливо куйовдив Августинове волосся.

Серпик – то було домашнє прізвисько, і Августин волів, щоб ніхто, окрім Йоганна та Фрідріха, його більше так не звав. Зрештою, у нього було цілком солідне ім’я. Та, на жаль, ніхто по всьому Каналу не кликав Августина Августином. Через зріст і худорлявість, а ще через те, що з’явився він тут у серпні – Серпиком звали його всі, від малого до великого.

А тут ще й сни, які не до добра. Він же колійник і син колійників, та ще й із давньої династії. Його сни мали бути про метал та його музику. Зрештою, навіть скептичний Фрідріх не полишав надії виростити з нього майстра Зрощувача Тріщин, сам-бо міг прибрати початок тріщини в рельсі, лишень неуважно мугикаючи.

“Фрідріх…” Августин засоромлено глипнув на свої руки – всі у сріблястих блискітках. Навіть ганчірка, у яку малий колійник дбайливо загорнув свій подарунок для Гайї – барвисті пір’їни – уся вкрилася ними. В принципі, то було навіть красиво, та на своїх руках Августин волів би того не бачити. “Фрідріх переживе, – уперто стиснув він зуби. – У нього тих ялинкових будиночків сотня, не менше. Хіба один такий уже важливий? Це ж найменший. Він рідко його до рук бере. Може, навіть і не згадає.”

Та все ж малого колійника діймав сором. Фрідріх міг годинами порядкувати у своїй колекції старовинних ялинкових прикрас. Підкладати вати у секції, де лежали іграшки, десь підновлювати, десь полірувати, підфарбовувати чи сріблити білкам та їжакам побляклі вушка. Старому колійнику то був спогад про “лібе фатерлянд”, як він із затуманеними очима називав сільце склодувів у глибині Шварцвальдських гір. Про розпечені до червоного печі, що не гасли навіть уночі, про батечка-кобольда, що мав важку руку і видував, бува, до сотні скляних куль за зміну. “Оце вміли духи працювати, не те, що зараз,” – раз-у-раз бурчав Фрідріх, перевіряючи роботу молодих колійників і здебільшого обурено її переробляючи.

Ще пощастило, що старий Ші – лускатий, порослий мохом дракон, який торгував під мостом смердючою голубиною лапшею, котячими пиріжками з омелою та, за сумісництвом, амулетами, погодився на купівлю. Довго вертів в руках тендітний скляний будиночок, прицмокував одразу двома язиками, ворушив єдиним облізлим вусом. 

– Справжня. З самого Шварцвальду, – сказав Августин якомога авторитетніше і нервово роззирнувся. 

– Ссіна їй копійка-сі в базарний тень, – прошипів Ші. – Що тобі-сі за неї? 

– Оті! Усі! – Августин тицьнув пальцем у блакитні, червоні і жовті пера, що звисали на мотузочках позаду ятки, утворюючи для битої життям широкої морди Ші аж надміру життєрадісне тло. 

– Ет розмріявс-ся, – поворушив кістяними наростами на голові дракон. – Вони сінні. То новасінейського птаха-сі. Три хіба-ссс, – з нізрів Ші потягнулись цівочки чорного диму.

– Давайте! – швидко сказав Августин, бо якраз побачив у натовпі Шипунку. Якщо та вгледить, чим він зайнятий – увесь Канал знатиме. 

Хлопчик схопив пера і мерщій втік, оминаючи котли продавців манки, що курилися біля входу під міст, та виснажених покупців, що юрмилися поряд. У поспіху ледь не потоптав одному старенькому духу купку замурзаних ляльок-фьорбі, яких той ось уже місяць намагався втюхати вокзальним як дресированих.

Ші подивився малому колійнику вслід, зважив у руці іграшку і задоволено прицмокнув. Вистачить десь на тиждень манкового угару. Снів про Китай і його кришталеві струмки буде вдосталь.

– А що росте без коріння? А що сходить без насіння? А що грає – голос має? А що плаче – сліз не має? – виспівувала і виспівувала Гайя, крутячись і змахуючи крилами.

Ця її пісня-загадка виносила Августинові мозок. Якби ж він знав відповіді на ці питання! Може, тоді зважився б заговорити до повітрулі. 

Вгорі над ним щось зашурхотіло – може, птах, а може, хтось із духів пройшов закинутою горішньою стежкою, та накручений до межі Августин різко озирнувся, смикнувся і втратив рівновагу. Схопився за діряве полотнище теплоізоляції, але те з голосним тріском порвалося. Колійник зойкнув і незграбним брудним їжаком скотився Гайї під ноги.

– Шпигуєш, Серпику?! – обурено зашипіла на нього вона, щойно Августин, червоний аж по корені волосся, скочив на ноги. – Ані хвилини від вас, колійників, спокою! – Повітруля пропекла його нищівним поглядом. 

– Н-ні! Н-ні… – забелькотів Августин, не в змозі впоратися з затинанням і щиро ненавидячи себе за це. – Я-я п-просто… П-просто йшов с-стежкою. Ост-тупився. У справі йш-шов.

“Ану, зберися! – подумки гримнув на себе він. – Розмовляй нормально, жалюгідний ти придурку!”

Він втягнув голову в плечі і обережно глипнув на повітрулю – прийняла відмовку чи ні?

Брови Гайї злетіли ще вище. 

– Ну, сподіваюся, ти не забився, – кинула вона, не зрозуміти  – чи то щиро, чи уїдливо. 

– Н-ні, все гаразд, – Августин для порядку обтрусив драні штани і втупився у вкриті присохлою багнюкою пальці ніг. Мовчанка тривала. А він не міг змусити себе витягнути подарунок. Зараз Гайя остаточно розсердиться, прожене його, і все буде втрачено. “Ну ж бо, говори бодай щось”, – підігнав себе він. 

– Е-ем… Ця пісня твоя. Я чув… Випадково. Вона… Ну, короче. Класна така. Я теж інколи л-літаю уві сні, – бовкнув він і ледь сам себе не копнув. “Ні, ну хіба можна було придумати, шось тупіше, ніж “я теж інколи літаю”! Він нікому про це не розповідав, нікому! Навіть Йоганну у найдовірливіші миті! Чому бовкнув зараз?

– Літаєш? Ще й уві сні? – перепитала Гайя і раптом вишкірилась, штурхнувши його у плече. – Ти раптом не захворів?

Августин зіщулився. 

– Ні, ти не думай,   я проти цього нічого не маю, – докинула вона. – Просто це трохи дивно для когось… ну ти знаєш… типу тебе. 

В Августина впало серце. Він не розумів, насміхається вона з нього – чи справді просто здивована. А від слів “когось типу тебе” в нього узагалі все стискалося всередині. Мабуть, це відбилося в нього на обличчі, бо Гайя майже одразу сказала: 

– Сни про небо це класно. Мені вони також сняться. Та я гадала, що колійники від такого не в захваті.

Августина аж заціпило з подиву. Вона що, намагається його підбадьорити? 

– Ну, добре. Сни не сни, а мені треба далі вправлятись. Іди собі. Я свій танок ще нікому не показую, – знов нахмурилась Гайя. 

Та Августин стояв стовпом. 

– Ну? – повітруля вигнула брову. 

– Я… Я зараз. Чекай. Просто… – він поліз за пазуху, з усіх сил намагаючись, щоб не трусилися руки. – У мене тут така річ. Я подумав… тобі може… стане в нагоді. Для твого… к-костюму. О-ось. З-знайшов випадково. Від… новосінейського п-птаха. Мені в-вони зовсім не треба.

Він розгорнув ганчірку і простягнув їй пір’їни. Гайя здивовано витріщилась на барвистий подарунок, потім на нього, потім знову на пір’їни.   

– Це дуже… – почала вона.

Хрясь!

Августин аж завив від болю. Гайя відскочила. Пір’їни, які колійник стискав у руці, полетіли у багнисту калабаню поряд. В руку Августину влучив величенький камінь, уміло пущений із пращі. Колійник схопився за руку, яка, здавалося, зараз ось-ось вибухне від болю, і розвернувся до нападника. 

Ну звісно. Зі схилу від тепломережі, піднімаючи ногами купи пилу, улюлюкаючи й підвиваючи, спускалися Шиирх та Рогоз. Качок Рогоз розкручував у повітрі пращу, тепер уже порожню. Шиирх тримав під пахвою   власноруч змайстровану з усілякого залізного хламу дошку-літунку й огидно шкірився. До Августина з Гайєю компанії залишалося, може, кроків зі сто, та Шиирх все одно виліз на дошку, щоб ефектно злетіти з урвища і загальмувати просто перед повітрулею, обдавши Августина хмарою пилу. Рогоз квапливо збігав слідом. 

Попри страх, який викликала у нього ця парочка, малий колійник не міг не визнати, що Рогоз був точнісінько таким сином, яким Фрідріх міг би пишатися. Високий і дужий колійник, він міг сам майструвати механізми, а ще тягав у кишенях і навіть нашивав на мішкуваті штані купу шестеренок та металевих детальок. Навіть бляшаного кухлика і молотка собі на пояс почепив. А Шиирх був ідеальним повітряним духом: гнучкий, стрункий, дужий, при кожному його русі повітря навколо вирувало, красиво ворушачи Ширрхову чуприну і штовхаючи всіх навколо.

– Ти шо тут забув, смердючко? – гукнув він Августину. – Ану бігом прудко до тієї діри, де тобі місце! – він важко зістрибнув з дошки на землю.

Августину би скористатися порадою, та його заціпило, він тільки й міг, що витріщатися на свої пір’їни і ганчірку у калабані, вода у якій чомусь почала стрімко забарвлюватися мішанкою з червоної, жовтої і блакитної фарби. Ще мить тому він нетямився від захвату і обережної надії – Гайя розмовляла з ним! Та ще й не сміялася, коли він розказав їй про свої сни! Вона майже прийняла пера! 

А тепер Гайя насуплено відступала подалі від них.

– Ви таки зіпсували мені репетицію! Усі ви! Дихати нема чим від вас, рельсоголові придурки! – повітруля розвернулась і шугонула геть, тільки плащ-крила війнули.

Поки Шиирх і Рогоз витріщалися вслід Гайї, Августин присів і спробував прослизнути повз зачеп. Де там. Шиирх піймав його за комір розтягнутого светра і смикнув до себе, аж малий колійник злетів у повітря. 

– Агов ви! – долинув до них голос Гайї, згори, від теплотраси. Вона явно прямувала додому. – Я все бачу, Шиирх, зважай! Відчепіться від нього, бо я повз твою матір якраз ітиму! Зараз завітаю! 

– Заходь, красуне! Маю чим пригостити! Почекай, ми тут скоренько! – крикнув Шиирх їй нагору.

Гайя на те обурено пирхнула, розвернулася та зникла на стежці. Августин дуже сумнівався, що навіть як вона зараз розкаже все Шипунці, та захоче втрутитись. Та додумати цю думку йому не дали.

– Агов, смердючко! Ти чого їй заважав, га?! – гаркнув Шиирх, труснувши Августина. – Засмердів тут усе, аж дівчині тікати довелось. 

– Я не заважав! – здушено пискнув Августин, борсаючись у комірі, бо ноги в нього не діставали до землі. – Я приніс їй подарунок!

– Подаруунок? – протягнув Шиирх, роздивляючись малого колійника як особливо гниле пасмо твані в Каналі. – Це ти про що? Про сміття онте? – він кинув Августина на землю, той не втримався на ногах і впав просто поряд із калабанею, де плавали пера. 

Серце в хлопця похололо. Блискітки змилися із ганчірки і плавали по поверхні води, а сама ганчірка і вода стала яскраво зеленою від суміші жовтої і блакитної барв. Фарба струменіла з намоклих пір’їн.

– Оце? Подарунок? Для Гайї? – Шиирх обернув руку рукавом і, гидливо кривлячись, витягнув з калабані пір’їну “новосінейського птаха”. Мокру, облізлу і сизу. Голубину.

– У старого Ші брав? – розреготався Шиирх. – Та цей старий пердун за життя нічого доброго нікому не продав, королевою присягну! Їй-рельса, кортить раз посмикати його за ті його роги, може вийде відірвати. Вдає з себе дракона, а так просто козел старий київський. Та знаєш, у чому між вами відмінність? – він наблизив обличчя до Августина і почав підкреслено чітко вимовляти слова, наче пояснював щось глухому або відсталому. – З його лапші хоч комусь користь є, Серпик-безсмертник. А з тебе ЖОДНОЇ. З усіх вокзальних підробок ти найгірша, покидьку. Як і твої подарунки. Щоб я тебе ніколи більше біля Гайї і близько не бачив! Ти мене зрозумів? – Шиирх усією п’ятірнею схопив Августина за голову, окунув обличчям в залиту фарбою калабаню і притримав.

Колійник щосили заборсався, зафиркав, силкуючись вдихнути повітря, та таки спромігся рукою зачепити Шиирха за ногу і смикнув. Зачепа втратив рівновагу і плюхнувся на дупу. 

– Ах ти ж жаба кончена! Воно пручається! Стій! Рогоз! Тримай його!

Шиирховий посіпака схопив Августина за руки. Шиирх скочив на ноги, обтрусився і вже наближався до жертви з перекошеним від злості обличчям. А далі малий колійник і сам не втямив, що сталося. Заплющившись від жаху, він раптом відчув лють глибоко всередині. Й у мить, коли кулак Шиирха, мов розпеченим залізом, обідрав йому щоку – брикнув нападника ногами. Долинув зойк, а потім…

Плюх! 

Шиирх відлетів і гепнувся просто в засмічену й зарослу тванню Канаву-Либідь. Рогоз, що не очікував такої витівки від зацькованої жертви, з подиву ослабив хватку. Августин рванувся, крутнувся і вислизнув із його рук, а далі не втрачав ані миті. Кинувся геть, продираючись крізь зарості верболозу, зсипаючись із куп жорстви, геть роздираючи і без того благенький одяг. Мчав уздовж Каналу щодуху і здригався від кожного лютого крику, що його видавав Шиирх, бабраючись у річці і безуспішно намагаючись вилізти на берег, порослий слизькими водоростями.

– Мені гайки, гайки, гайки, – тільки й повторював він на бігу. 

Тепер Шиирх та його дружки не дадуть йому проходу ніде у межах Засвіття. Найкраще зараз йому засісти над рельсою в майстерні у Фрідріха, багато працювати і стати зразковим колійником. А це означає, що сидіти йому над тою рельсою найближчі два століття.