Посестри. Часопис №24 / «Ніколи уже не буде тихо і темно...»

Ніколи уже не буде тихо і темно

по тому, як тут ночами горіла Європа.

 

Більше, ніж може вмістити будь-який опис

форми співіснування, сталих людських взаємин,

глибше за назви й займенники особові –

у жодному горлі немає тепла такого –

те, що між нами.

Це не переходить у спогади.

Війна не скасовує чинність

ніжності та любові.

 

Фактологія виснажена і, ніби хмиз, суха.

Довгі пояснення і надмірні, і марні,

поки згустки пекла викашлює Марік,

поки нічний вогонь розшматовує Харків.

Ніби з фанерним щитом проти дикого зла –

стояла посеред вулиці й називала

імена людей, засипаних у підвалах,

коштовні адреси, стерті з міського тла.

І не зараджувало, навіть якщо кричати.

І починалася комендантська година.

І ніби я відчувала, як пахне димом

від твого напруженого плеча.

 

Входити в наші міста. Вкладати їм пальці до ран.

Впихати їм тельбухи у животи розпороті.

 

Більше за хижу цю, найлютішу пору,

більше, ніж можна боятися, ніж можна прагнути,

ніби це я сама тебе народила

і, захищаючи, забираю назад у себе.

 

Після скипілої в людських зіницях води

більше не буде безневинного неба.

 

Досвітні сирени історії.

Але між нами значно

більше. Я хочу встигнути, і промовляю

вголос, оголено, серед людської зграї.

Визнаючи любов.

Визнаючи призначеність.