Посестри. Часопис №228 / Торкнись землі
Торкнутися землі – означає раптом відчути вагу того, що здавалося далеким: пам’яті предків, смерті близької людини, власного тіла, ще не здійсненого покликання. У цьому випуску степовий вітер змінюється дощем над річкою, серпнева тривога – жаром кузні. Кожен текст наближає мить, коли слова й уявлення стають відчуттям, а відчуття вимагає відповіді.
У вірші Валерія Пузіка цей дотик стає закликом до пам’яті. Над степом кружляє крук, на козацькій могилі біліє хрест, а в землі «пульсують забуті людьми стежки». Те, що було минулим, промовляє до людини серед війни й кличе її йти далі.
У прозі Сергія Осоки «Діда Грицька поховають завтра» земля вже чекає на померлого, а дощ, річка й розрізана п’ята нагадують живим про їхні тіла. Сашко опиняється в домі жалоби з пораненою ногою – і там його зустрічають турбота й раптова близькість із Янкою. Смерть діда та пробудження бажання відбуваються поруч; кожен дотик гостро вкарбовується в пам’ять.
У віршах Олі Левандовської тіло чує наближення змін раніше, ніж їх можна назвати. «Росте в нас тривога», яблука ще кислі й тверді, а серпень повертається коротким, упертим «знову є». Літо тут має температуру крові й шкіри; його кінець відчувається зсередини.
В уривку з «Антка» Болеслава Пруса хлопець не може побачити дім у написаному крейдою слові. Шкільна наука відштовхує його, зате в кузні звук молотів і жар заліза пробуджують у ньому досі нечуті струни. Та навіть навчаючись ремесла, Антек думає про вітряки: уява тягнеться далі за те, до чого вже доторкнулися руки.
Так земля цього випуску зберігає сліди предків, приймає померлих, відгукується болем і теплом у тілі та дає опору рукам, які прагнуть створити щось своє.
