Посестри. Часопис №226 / Нестор-літописець

Спливає ніч, як половецька тьма.

Від неспання здригаються повіки, –

спалахують червоні півні так зірчато!

Несита втома ходить кружкома.

– Амінь, – щось тягне руку начертати.

Так хочеться все кинути навіки!

Та як народові буттевий круг звершити

і не стекти в непам’ять дощовиту?

 

Та й довга ж, Господи, ця сиза ніч!

Літа й віки були ніяк не довші:

йшли раті, як туман, з-за обрію за обрій,

і колосилось болем стільки віч,

та усякали в землю, аки обри,

і хвилі кочові, і сплески відбудовчі...

І все це прокотилося в підсонні –

між берегів пергаменту безсонних!

 

Зілійники, обавники, гудці

ще й гуслярі з дніпрянськими очима

ведуть зорю народну із дитинця:

через Аскольдову могилу напрямці

струмить історія по гострій павутинці,

і між словами мак цвіте незримо.

Так, літописцю, й закарбуй: народна доля –

це буйнолиста і шумка тополя.

 

Рука і мисль змагаються убрід

із паводком неописаного поля,

над промінцем пера минуле в’ється вабко...

Поскаржився на тишу скрип воріт,

і чути – проскурки замішують, мов крапки

на всяке діяння, на кожну долю.

А що недобуло – хай доіскриться ясно!

Але свіча й життя досвітньо гаснуть.

 

Крилата тінь з вікна на кропиві!

То Нестор встав – недремність жде на місці,

а він лампаду поїть світлом, ніби птицю.

Приходять з ранком вкупі майстрові,

щоб купол надпечерної дзвіниці

звести над головою літописця:

Творець довершує життя щоденно, –

життя Творця вінчає сяйноземно!