Посестри. Часопис №226 / Мовчання і слово Василя Стефаника

Дощ терпкий шелестить по даху,

печаль, наче лампа, сяє у хаті,

ще видно у сутінках, десь на верху

до вечірньої ватри зійшлися хмарки пелехаті.

 

Тиша. Змовкли квіти й земля,

доростаю і я до мовчання,

і біжать покутські смереки здаля

одвічно й невпинно у глиб світання.

 

Так, якось прийде мовчання саме,

на прозоре виповнить хату, –

зостанеться дум безнасінний замет

і достиглий світляно місяць рогатий.

 

Лишилось два слова: нема вороття, –

й розпукнеться вічність цвітом лапатим, –

того, хто жив менше свого життя,

і люди, і трави почнуть забувати.

 

Були мої тихі слова й життя,

а мовчання буде іще тихіше:

так множинно мовчати, притлумивши серцебиття,

щоб почуть, як верховність дише.

 

Не здолає мовчання вже й смерть!

Лиш тривога не спить досвітково, –

земляків моїх душі натишені вщерть

і взискують правдивого слова.

 

Перед тьмавими ликами всіх сіром,

що дотворюють землю гірку і трудами, і прахом,

я клянусь над мовчання звестися камінним хрестом,

а до них обізватися променем жайвора-птаха.

 

Будь, розмово, така, як болюча рілля,

розверзай вуста плугатарські хоралом суворим,

хоч і звуглиш мене дотла опісля:

«Будь чиста, як плуг, що оре»Останній рядок – цитата зі Стефаникової поезії у прозі «Амбіції».[1].