Посестри. Часопис №219 / Рецензія на ненаписаний вірш

У перших словах твору

авторка стверджує, що земля мала,

натомість небо надміру велике,

а зірок, цитую: «в ньому більше, ніж треба».

 

В описі неба відчутна певна безпорадність,

авторка губиться у велетенському обширі,

її вражає мертвотність багатьох планет,

і невдовзі в її розумі (додаймо: не точному)

починає зароджуватись питання:

чи не є ми, однак, самотні

під сонцем, під всіма сонцями на світі?

 

Наперекір теорії імовірности!

І загальному на сьогодні переконанню!

Всупереч неспростовним доказам, що із дня на день

можуть впасти людям до рук! Ах, поезія.

 

Тим часом наша пророчиця повертається на Землю,

планету, яка, можливо, «обертається без свідків»,

єдину «наукову фантастику, що космос може дозволити».

Розпач Паскаля (1623–1662 – прим. наша)

не може, на думку авторки, мати аналогів

на жодній Андромеді чи Кассіопеї.

Винятковість перебільшує й зобов’язує,

отже, з’являється проблема, як жити тощо,

оскільки «порожнеча цього за нас не вирішить».

«Господи мій, – волає людина до Самої Себе, –

змилуйся наді мною, просвіти мене...»

 

Авторку гнітить думка про життя, марноване так легко,

немов його запаси є бездонними.

Про війни, котрі, на її затятий погляд,

завжди скінчаються поразкою обох сторін.

Про «страшинство» (sic!) одних людей над іншими.

Крізь твір проступає моральний намір.

Міг би й засяяти під менш наївним пером.

 

Ну що ж, на жаль. Із тези, ризикованої в корені

(чи ми, однак, не є самотні

під сонцем, під всіма сонцями в світі)

та її розвитку у безтурботливому стилі

(мішанина піднесености з простацькою мовою)

виходить, що хіба в це хтось повірить?

Напевно, що ніхто. Отож-бо.