Посестри. Часопис №218 / Вітер на пляжі не стихне

Цей текст написаний майже десять років тому. Публікувати я зважився тільки зараз, після дуже важких роздумів. Цей текст містить опис особистого травматичного досвіду. У ньому порушені теми, що можуть викликати важкі емоції. Текст на крайній межі відвертості. Якщо ви чутливі до таких сюжетів — будь ласка, утримайтеся від читання. Я серйозно: не нарікайте потім, що я зіпсував вам настрій або завдав болю. Бережіть себе.

Вдихаю. Публікую…

Було цікаво писати, затуляючись рукою, а тоді ховати ті листи – під скатертину, у кластер, у шухляду, між сторінками другого тому Франка, і відповіді ховати теж. Тоді якраз почали продавати ручки з пахучим чорнилом. Витягти з акуратної пачки поштового паперу один аркуш, підкласти під нього папку, вивести «Привіт…», а тоді довго не знати, що ж писати далі, вигадувати закручені таємничі речення, ввімкнувши на касеті затрапезну інструментальну музику. Час од часу піднімати аркуш і нюхати, милуватися акуратними старанними літерами. Любити тебе через лист. Ховатися, приховувати, ховати, переховувати, заховувати. Хіба ж ми знали тоді, що нікого насправді й не цікавлять наші слова? Хіба ж ми думали, що любимо тими самісінькими словами, вже давно оправленими у тверді та м’які палітурки, видихнутими в об’єктив, струшеними на бруківку? Хіба ми знали, що насправді нашими руками водять безліч інших рук, єдиним тремтінням, крихітною помаркою вириваючись крізь час?

Отак я писав тобі й тоді, лежачи грудьми на запраному покривалі, ліворуч від пакунка з креветками, праворуч від пляшки темної води, тобто посередині, з мокрим волоссям, засмаглою шкірою, з губами, які обачно переворушували кожне нікому, крім нас, нецікаве слово до того, як воно опиниться на папері. Вже давно оправлене в палітурку й видихнуте в об’єктив.

Мати з вітчимом спершу не хотіли брати мене на море, але таки взяли, хоч я теж особливо не рвався.

Ми оселилися в їхніх друзів, у комуналці. Ті люди жили якось дивно. Їх було багато – троє чи й шестеро, я вже забув  – і в яких стосунках вони одне з одним, зрозуміти було важко. Вони весь час відкорковували пиво й заїдали його згущеним молоком прямо з банок. Вони тримали картоплю не у відрі, а в чорному поліетиленовому пакеті за холодильником. Кришили її вечорами на сковороду, засипали безсилою цибулею і чекали, поки вона засмажиться, поки піт із під пахв дотече до пояса спортивних штанів. У тій квартирі, в тій загальній кухні, у тих коридорах із поламаними велосипедами на стінах, у закамарках і закапелках, затулених казенними простирадлами, жила туга, жила огида, тваринний страх і безпросвітна таїна. Уночі, ідучи в туалет по зрадливих гнилих дошках, я прочував той страх кожним м’язом, кожною жилкою. Він дихав мені в спину й велів ні за що не обертатися.

Мати відряджала мене гуляти з сусідськими хлопцями:

– Не снуй отут! Не стовбич! Іди з дітками!

Дітки навчили мене пити пиво з пляшки, красти рибу з магазинного складу й тікати від злих продавщиць. Натомість я їх годував побрехеньками про те, що працюю на радіо, що пишу пісні для відомих виконавців. Я лише трошки прочиняв двері у своє вигадане життя, а вони всі охоче в нього зазирали, ледь мліючи від пивного духу. То було навіть весело. Темні підвали, переходи, вузькі лази. Незвичні запахи, які я ретельно запам’ятовував і запам’ятав геть усі: смажені баклажани, свіжа олійна фарба, гнилі ящики, затоптані чорні сходи. Ухопити за хвоста яку-небудь скумбрію-мароканку і, відразу ж видавши себе, переможно верескнути, щоб почути вслід тупіт і матюки, а тоді шурхнути в просвіт між балясинами, куди не пролізе жодна тлуста тітка, і рвати навперебій руками золотисте копчене тіло доньки морського царя, солоне від сліз, гірке від гріха.

Уранці дорослі колотили розчинну каву зі згущеним молоком, пили, продирали очі й ішли вмиватися в загальну ванну. На всіх брусках мила було чиєсь волосся. Я спершу відшкрібав його краєм нігтя, тамуючи в горлі блювоту, струшував на підлогу, а тоді вже брав мило до рук. Незрозуміло було, як моя мати могла погодитися тут жити. Забагато бруду, мотлоху, забагато пива й розмов ні про що.

Ми снідали чим Бог послав і йшли на море. Вони розстеляли простирадло на піску, лягали й діставали карти. Я теж перші дні грав із ними, але це швидко набридло. Мені було дуже неприємно бачити їх, майже голих, зблизька. Щось відкотиться, щось відгорнеться, щось визирне – і для мене починаються справжні непереливки. Я не можу насмілитися й попросити поправити, запхнути назад, – і дивитися теж не можу. Їхнє слабке волосся. Зморшки. Темні плями. Коли вони з матір’ю нагрівалися, то починали пахнути якоюсь такою старістю, що я мимоволі відвертався в інший бік, ставав неуважний до карт, програвав раз за разом і біг розстеляти своє окреме покривало десь оддалік, відгороджувався пляшкою темної води, немовби позначаючи державний кордон, і починав ворушити губами.

За кілька днів вони цілком розслабилися й почали відпускати мене погуляти на самоті. Я гуляв. Підходив до яток, де не дуже-то чисті дядьки, а часом і тітки купували гірке «Жигулівське», каламутне, мерзенно тепле, до якого їм давали ще й страхітливу брунатну котлету, що пахла мертвим морським їжаком. Вони всі сьорбали пиво, іноді кривлячись від огиди, непристойно чухаючись, відригуючи й промовляючи слизькі кривуваті слова. Я враз запам’ятовував ті слова, вдихав їх разом зі смородом сміттєвих баків, обісцяних переодягалень, разом із полином і чимось гортанним, прохолодно хвойним, чому я не знав і досі не знаю назви. Проте слова не хотіли лишатися в мені надовго, скальпель невидимого хірурга рішуче відсікав їх, наче заражені органи, і кидав геть у пластмасове відро, прихопивши порожнє місце затискачем і заткнувши його ватою.

Уночі на морі лютували якісь особливі йодові шторми – і до берега прибивало водорості, крабів і риб. Їх було легко спіймати. Я занурював лице у хвилю, сідав навпочіпки й намагався вхопити якусь очманілу камбалу або рибу-голку. Крабів я боявся – вкусить.

Я ніс рибину до матері з вітчимом і мовчки клав перед ними на простирадло. Вона там майже й не ворушилася, знесилівши від йоду й туги за рідною глибінню.

– Ану убери! Убери щас же! Яка гадость! Толя, скажи йому, скажи, я боюсь!

Я не терпів, коли вона починала впадати в оцей свій стан інститутки, яку злякала миша. Я не терпів цих інтонацій. Мати так жахливо фальшивила, так відставляла пальці й театрально повискувала, що в мене аж лопатки змикало. Хотілося забрести у воду, таки насмілитися вхопити краба, а тоді принести й покласти їй на живіт. На млявий драглистий пристаркуватий живіт. Теж мені студентка. А коли вкусить, я хоч почую, як вона кричить, коли насправді боїться.

З кожним днем я забрідав далі й далі. Знаходив насправді суворі пляжі з величезними брилами, зеленими знизу. Залазив на одну з них і дивився на зосереджених неголених рибалок у вицвілих брилях, на хвилі, на ржаві металеві конструкції серед води. Мені було нудно. Мені жодного разу не купили ані снікерса, ані баунті. Хіба що кілька разів цукрову вату й морозива. Мене напихали огірками, вареною кукурудзою і слизькою, нагрітою на сонці ковбасою, від запаху якої довіку не відмитися.

Я купався, я лютував і психував, я тупав ногою і стрімко, піднімаючи п’ятами пісок, утікав бозна куди. Швидко, рвучко, немов хотів вискочити з власного тіла, але все не міг. Чіпляючись за цупкі бур’яни, здираючи до крові долоні, вилазив схилом угору і діставався складу з біло-блакитними човнами, закинутої бази з діжками, поставленими одна на одну, чи навіть модного ресторану – з білими пластмасовими стільцями, з ароматами кави глясе й закордонних цигарок. Один раз я навіть наважився зайти у хвіртку і простягнути у віконце червону вологу десятку – якраз на баночку «Пепсі». Я вмостився на білий стілець, поставив холодну банку на стіл і вже намірився відкрити й насолодитися, але не вийшло, бо до столика підійшли дядько й тітка. Я спробував було покласти руку на сусідній стілець, я навіть збрехав, що тут зайнято, але тітка, навіть не дивлячись на мене, відрізала:

– Спершу ми поїмо, а тоді ти будеш сидіти тут і тримати місце. Зрозумів?

Вони виклали на стіл сумочку, окуляри, гаманець, сіли самі, почали пахнути шашликом і парфумами. Вони все мені зіпсували.

Але якогось дня я знайшов дикий пляж. Я відкрив його для себе, відчинив, відімкнув пекельним гарячим ключем. Я, звісно, туди не заходив. Він був унизу, під кручею. Я сідав на піщаник, порослий ковилою, і довго дивився вниз.  

Там, на піщанику, він мене й запопав.

Мене, володаря світу, бога наготи! Він раптово вигулькнув із якихось кущів позаду, стрімко збіг стежкою, сів поряд, затягнувся цигаркою, а тоді сказав:

– Что? Прикольно? Сколько голых баб – только не трахаются!

Поки я дивувався, поки я відвертався й намагався впіймати носом свіжий хвойний чи полиновий запах, щоб ненароком не вдихнути того старечого, кислого, щоб не дивитися на залисини й масні смуги волосся, що лежало на голові впоперек, як водорість на дні, поки я не знаходив і не хотів шукати відповіді, він підсунувся ще ближче.

– …покажешь?

Я злякався. І не злякався. Мене просто навідліг ударив рум’янець, я просто рвучко глянув у його бік. Років із п’ятдесят. Потворно худий. У якихось світлих штанях із витертими стрілками. Татуювання на передпліччі – жіноча голова й щось написано. Такі вилазять із помийних ям у жахастиках. Такі виходять із темних підворіть у детективах. Такі живуть на звалищах, показуються лише вночі, пожадливо збирають недоїдки і виють на місяць. Босий. З кишені пачка стирчить. Очі так прудко бігають, обмацують усе й ховаються, обмацують і ховаються, що на вулиці його, мабуть, можна затримати тільки за це. Шарпнути за рукав – і на шконку. Щоб не блукав. Щоб не підсувався. Щоб не дивився так.

– Ты такой красивый мальчик, породистый, смуглый. Волосы вон какие!

Мені страшенно не хотілося програти цю гру – отут, у надвечір’ї, у ковилі, на піщанику, з оцим своїм рум’янцем, що буквально обсмалив мене, як опік. О як же мені не хотілося… Я хотів ворухнути ногою і відсунутися, але чомусь не міг. Мені було не страшно, як буває страшно від чиїхось кроків у темряві, як буває страшно від паска, що вже намотується на руку, як буває страшно, коли тонеш, коли очі ще бачать сонце, але вода вже піднімається. Ні, то не була паніка. То не був панічний жах. То не був тваринний острах, що ходив за мною назирці по гнилих дошках комуналки. Ні, я просто на одну мить став гравцем у лото, який мав право підняти тільки одну бочечку. Моя рука завмерла в повітрі, зупинила час, впустила на той глинистий пагорб щось інше, інше, щось, чого я не згадував, коли дивився вниз, на пляж, щось, що я відразу згадав, коли він до мене присунувся. Побачене в кольорових турецьких журналах, які батьки ретельно ховали в найнижчій шухляді. Воно все вихопилося, підступило під горло і стояло там, як вода, рожева від марганцю, а в тій воді – прозора білизна, вигини, ямки, кущики волосся, щось темно-червоне, налите, щось заглиблене й відкрите так нахабно, як паща дракона. Воно все підступило до мене набагато ближче, ніж тоді, коли я знайшов ті журнали, бо тоді то було чиєсь, не моє, підглянуте, дивакувате, навіть образливе, але таке, що його можна відринути, заперечити, скасувати, сховавши назад у шухляду. А тепер воно плавало в рожевій воді, затоплювало аркушик листа зі словами до тебе, піднімалося до очей і вже застувало сонце. 

Я став статуєю з поржавілим каркасом усередині – моя рука завмерла над бочечкою лото. Тисячу років тому. По моїй щоці повз слимак, залишаючи вологий слід. Вітер здіймався, ходив по моєму нерухомому тілу, осипаючи з мого хребта в траву білосніжні крихти алебастру.

Щось перекосило час. Я не ворушився. І не кричав. І не збирався кричати. 

– ты нежный такой...

Я хотів відсунутися й побігти, але залізний каркас заржавів ще тисячу років тому.

– Ты дрожишь? Тебе холодно? – з нестерпною якоюсь турботою поцікавився він.

Я ще не міг зірватися з місця, але вже метикував – куди побіжу, коли нарешті відірвуся від клятого піщаника. Хвилі огиди купчилися в горлі та тіло тремтіло так дрібно, ніби настала зима. Але страху – не було. Страху – зовсім не було. І я там не був. Я стояв збоку. Я був унизу, на пляжі. Я сидів за столиком літнього ресторану, поклавши руку на сусідній стілець. Я біг по жовтому піску, бо хотів вискочити з самого себе. Я лежав праворуч від пляшки з темною водою і писав…

Я відповів йому – заперечним рухом голови. Я сказав правду, та вона наче чимось мене принижувала, і тому я почервонів ще дужче й відвернувся. Там була туристична база – балкончики, завіси, сходи.

Я так і дивився вбік. Хтозна. Що він мені тут зробить?

– Кисти какие тонкие у тебя.

Він узяв мене за зап’ястя. Я вирвав руку й обтер об траву. Я, здається, почав рвучко дихати. Чари розсіялися. У кишені шортів зашелестів аркуш паперу.

– Бляяя, как же ты дышишь...

Побачивши, що він простягає руку, я скочив із місця – ноги стрімко спружинили – і легко, як олень, побіг стежкою вниз, востаннє силкуючись випручатися з тіла. Я зовсім нічого не кричав. Хоча я знав, що треба кричати. Я бачив у кіно. Я читав. І слова стояли в голові готові. Але мені навіть плакати не хотілося. Я лопотів м’яким вечірнім піском. Він, звичайно ж, не гнався за мною. Він навіть нічого не гукнув мені вслід, а тільки, здається, зітхнув – скрушно, як старе трухляве дерево.

Мати сплескувала руками, вітчим щось горлав, хапав мене за підборіддя, вимагав дивитись у вічі, просити вибачення, обіцяти, трусив мене, штовхав. Ця метушня вивела мене з заціпеніння.

– Синок, шось случилось?! Чого в тебе такі очі?!

І тільки тепер я рвонув із її рук простирадло і впав на живіт – хапати пальцями пісок, заганяти під нігті гострі черепашки, відчувати на спині дошкульний вітер, а ще – тріскіт, із яким обвуглювався в кишені папірець.

Мати так і стояла, нічого не розуміючи. Вітчим відійшов, курив і часто закашлювався. Сутеніло.