Посестри. Часопис №218 / Голос крізь товщу снігу

Цей сніг – це пам'ять, це ми самі, це наша спрозоріла від хвилювання шкіра, втомлені від щоденності руки. Цей голос – це колишній і сьогоднішній я, це інший: невідомий і незрозумілий. Переживання й тривання заради досягнення наступного пункту, умовної мети, горизонту, за яким – черговий горизонт.

Поетичне мотто цього випуску ми взяли із вірша Катріни Хаддад – несподівано холодного, в якому надія – це боротьба:

тіні гострі й тверезі
сни безпробудні
снити минулим майбутнім
щасливо
гладиш пухнасту поверхню ефіру
голос крізь товщу снігу
повсті вати – відлига
 
лиже листки відлига.
колись це було, красиво.

Василь Махно пише динамічну картину: рух творить образ, як щосекундна зміна матерії та переливання образу:

Так чорно від чорних воронів,
так біло від цвіту черемх,
і кобилиці ворога
під вагою власних черев
 
і під вагою вершників
призупинили свій біг...

Конкретність поетичного варштату Даші Суздалової вражає, водночас її текст впадає в автоматизм, у точність інструкції з обслуговування, наче вихолощується з поверхневої поетичності заради тієї ж поетичності, але глибинної:

На рівні тактики іноді потрібно відступити в оборонну позицію. За якісним погіршенням завжди слідує кількісне поліпшення, і навпаки. За знищенням слідує накопичення (кінець репліки в довгій версії реклами).

У вірші польської поетки Олі Левандовської підлітковий світ стає моделлю світу глобального, всесвіту почуттів, які супроводжують зростання й формування людини:

немає нам рівних у summertime sadness
із горла до горла. ми дівчата думаємо про те
що за нашою подобою

Вражає емоційнійсть оповідань Сергія Осоки, цього разу йдеться про почуття дитини, загубленої поміж дорослого нерозуміння й байдужості в оповіданні «Вітер на пляжі не стихне»:

– Синок, шось случилось?! Чого в тебе такі очі?!

І тільки тепер я рвонув із її рук простирадло і впав на живіт – хапати пальцями пісок, заганяти під нігті гострі черепашки, відчувати на спині дошкульний вітер, а ще – тріскіт, із яким обвуглювався в кишені папірець.

Інший дитячий ракурс – у прозовому творі Стефана Жеромського «Ананке»:

– Стасю, вчися! Стасю, вчися! Стасю, вчися! – повторювала машинально, щойно почувши, що бурмотіння стихло.

І досі пам’ятаю той голос – різкий, верескливий, що був виразом бідної, мізерної надії...