Посестри. Часопис №215 / Не будімо сплячої війни
Усе в голові. Отож – викинути дурниці з голови, залишити розумння та логічний план. Чи ж у цьому полягає людська суть? Де почуття? Як дати їм раду? Як не розбудити війну в собі? Як не стати війною?
Чи це відчуття напередодні, чи це погляд у минуле? У будь-якому разі, вірш Агнєшки Гінко викликає відчуття іншого шансу, можливості переоцінити короткі миті затишшя та миру:
Тихо, тихенько,
не будімо сплячої війни в улоговині.
Ще нічка, ще спить.
Навшпиньках вкрадьмо в неї
години безжурності,
бо завтра вистрелить в нас,
перестріляє наших чоловіків.
В’ячеслав Левицький у віршах промовляє позитивно, в його песонажа віра в людське переважає настільки, що хочеться вірити в його слова:
нехай ця вулиця
тягнеться всюди куди ступатимуть
піклувальники слова і стажувальники справедливості
А Даша Суздалова творить світ відосібнений, у якому функціонує особа незалежна й уперто впевнена, що аж до захвату радісно:
А тепер – відійдіть убік і не шуміть так, ніби цей світ для вас.
Ми вже не раз публікували малу прозу Сергія Осоки, і цього разу вчергове пропонуємо вашій увазі його оповідання:
Я відганяю від себе думку, що ми заблукали. Я не переймаюся тим, як ми звідси виберемося. Я намагаюся зрозуміти – тиша це, чи не тиша. Тиша – чи не тиша. Мені страшно, якщо не тиша, бо така природа мого страху. Але в той же час хочеться, щоб була не тиша. Бо, здається, після тієї пари оленів ми перейшли кудись, раптом сягнули, просочилися крізь щось... і зараз ми геть не в звичному світі. Тут немає ні сектантів, ні бандитів, ні маніяків. Тут боятися мовби й нічого. Але оця тиша, зіткана з цвіркунів, шелесту трави й вітру, вона ніколи не скінчиться. Ранку не буде. Дня не буде. Школи не буде. Голоду не буде. Спраги теж. Навіть пари оленів більше ніколи не буде. Довіку буде тільки цей ліс, через який важко продиратися, і фон із цвіркунів, і цупкі стебла, що врізаються в литки. А згодом – і годинник зупиниться, і пам'ять розсиплеться на оці горби, ями, соснові шишки, що так добре відчуваються крізь кросівки. І ми, не маючи жодної надії, брестимемо далі лісом і благатимемо на себе небуття. Але небуття нам не буде.
