Посестри. Часопис №213 / Редька

– Спочатку рука шарудить по дверній ручці, а вже потім смикає. Я завжди чую, коли шарудить. Завжди! – каже Ромко, розгортаючи серветку з бутербродом. Чорний хліб. Два квадратики сиру. Два кружальця ковбаси. Холодна, хоч зараз літо. Ромко не розуміє, як так.

– Ти кажеш, скільки тобі? – запитує дядько в червоному одязі з білими смужками. Дядько сидить на лавці у Ромковому дворі. Прийшов. Говорить. Годує Ромка. Холодним.

Ромко спритно підчіплює зубом плівку, що прилипла до сиру, і відклеює. Ромко вміє і приклеювати, і відклеювати. І збирати вимикачі. І розетки. Уміє, ага! Тільки не хоче. Там холодно. І ліжка маленькі. Спати треба, вигнувшись. Ромка взагалі бісить, що треба спати. Краще б не спати. Навіщо? Не треба! Їй Богу! Він би сидів і розглядав книжку з жуками. Гарно намальовані! А далі там метелики, кольорові.

– Такі кольорові, багато, а в кінці – мухи. Мух краще перегортати. І так є мухи. Сідають на руку й повзають, не відженеш їх, – Ромко швидко розправляється з бутербродом, згинає серветку навпіл і витрушує крихти собі в рота.

Дядько в червоному одязі – сорочка така і штани – киває з розумінням. Хороший, мабуть.

– То скільки ж тобі? – перепитує тихо.

Ромко жмакає серветку, кидає її в кропиву, там іще ящики, пляшки, дріт усякий, а потім упевнено показує лікарю обидві п’ятірні з розчепіреними пальцями, а тоді два пальці на правій руці згинає й показує ще раз. Він знає. Аякже!

– Вісімнадцять… – дядько не питає. Він просто сказав. Відповідати не потрібно.

– Ну так що ти про ручку… – а тепер дядько питає, але вдає, що не питає. Із Ромком так уже говорили. Багато разів. За петельки хапали. Там, де машини з мигавками. І так роблять: А-а-а-а-а-а-у… А-а-а-а-а-а-у… Але нічого. Не страшно.

– Спершу шарудить, а потім так – раз! – і все. Там ручка! До дверей причеплена. Повернув – і все! Зайшов. Якщо не сховатися, то буде боляче. Недовго, але боляче.

– Хто – зайшов? – запитує дядько спокійно. Жодного разу взагалі на Ромка не крикнув. Ну такий. Добрий, мабуть. Аякже.

– Татко, – каже Ромко, шарудить рукою під лавкою й зриває одразу три листки щавлю. Щавель пищить, коли його рвеш. Але смачний. Не такий, як ковбаса, звісно, на хлібі, але кислий. – Тільки він уже не приходить.

Дядько в червоному одязі розуміюче киває й робить маленькою білою рукою непомітний знак іншим. Ромко все одно помічає, але не боїться. Там – інші. Завжди десь хтось… Ці бити, мабуть, не будуть. І тягти не будуть. І мити холодною водою не будуть. Хоч такі, великі. Один і ще один. Один підходить і простягає дядькові ще один згорток.

– Холодна ковбаса? Мені? Ще раз?! Оце так! – радіє Ромко.

– Звичайно, – спокійно каже дядько, простягаючи згорток. Звідки він усе знає?

Ромко розгортає. Там усе так само. Два кружальця ковбаси. Чорний хліб. Два квадратики сиру. Але один нерівний. Ага! Ромко знає, як це, коли рівний. Він різав картон. І руберойд. Ножицями. Рівно. І всі різали – бо так треба було, хоч ноги й мерзнуть, хоч у кого й соплі. А як нерівно, то старий вусатий підходив ззаду й давав запотиличника. Не боляче. Татко краще вмів. Як затисне голову колінами, як закричить: «За що мене Господь покарав виродком?!» А потім ще: «Коли ти здохнеш, тварюко?!» Листочки з палиці летять Ромкові на спину, на голову, пахнуть клеєм. Татко завжди відламував палицю. З дерева. На дереві завжди є палиці. І от потім – боляче. Ромко кричить, пручається, татко не слухає. Коли палиця ламається, він штовхає Ромка ногою в живіт. У стіну стукають, стукають, стукають, тітка Валька кричить: «Анатолій! Анатолій! Я от зараз викличу, ти мене знаєш, паскудо! Знову пацана вбиваєш?!» Ромко мовчить і розмазує по щоках мокре. Сам винен. Ховатися треба. Татко горлає: «Не твоє діло, с-сука… Я його породив, я його і…» І засинає. Голосно!

Ромко тоді вилазить з-під ліжка, нишпорить у татковій сумці. Там інколи щось буває. Булка солодка. Або сирок у фользі. Він ніби м’який, але такий, що можна вдавитися. Особливо коли поспішаєш. Або кругле – консерви називається. Якщо кругле, то треба йти до тітки Вальки, самому не дістати. Тітка Валька бере у Ромка круглі консерви, зачиняє перед ним двері, а потім відчиняє, ага. І там, у цьому круглому, що спершу було ціле, тепер дірка, теж кругла. І там рибка. Червона. Тітка Валька іноді й своє дає. Печивко там. Хліб з маслом. Ромко їсть. Дуже навіть смачно. Взагалі Ромкові все подобається. Ну там кататися на гойдалках. І коли ягоди на дереві є. А найбільше – лягти на траву щокою. Вона така м’яка…  І зразу спати хочеться…

– Звичайно, – каже дядько в червоному одязі. – Звичайно-звичайно. І на гойдалках, і хліб з маслом, і ягоди. Тобі все подобається, так?

Який!.. Усе знає, усе чує. Ромко ж цього не казав? Ну, ротом не казав? А тільки головою. Коли головою, то все швидко-швидко-швидко, біжить-біжить-біжить: то темне, то червоне, то біле, то срібне, як фольга, і не встежиш за всім, воно ніби само собою. А коли ротом – то все одразу зрозуміло. Коли Ромко хоче зрозуміти краще, він говорить ротом. Навіть коли нікого нема. А цього разу… Він же ніби… Але інколи Ромко не знає, головою він чи ротом. Просто коли все одразу починає стрибати, і шарудіти, і розмовляти, і хропіти, і в стіну стукати, то воно іноді вивалюється й потрапляє в рот. І говорить. Говориться.

– Подобається, – усміхається Ромко, показуючи ямочки на щоках. – Посплю під ліжком, там бабина шуба, велика, мишами пахне. Вилізу вранці до татка, а він мене притискає й мокрим капає на шию. Любить, мабуть. Ага? Каже: «Пробач мене, синку, ой, життя моє прокляте». Але вже не каже, – Ромко хитро-хитро дивиться на дядька. А інші – стоять. Великі, але далеко.

До Ромка виходить кішечка. Треться об ноги. Ромко бере кішечку, притискає до щоки. Кішечка манюсінька… Мацюпусінька… А коли її до щоки, то як травичка, навіть ще м’якше. І носик мокрий! Носик. Ага! Уся суха, а носик мокрий і холодний. Чого холодний? Уся ж тепла… Дивно. Але не дуже. Татко так само. На річці. Взяв тоді Ромка, давав йому печену картоплю, сало, студив йому. Показував: «Це краснопірка, а це от окунь» і клав руку Ромкові на спину. «Окунь», – повторював Ромко. «У нього смужки-смужки? Як ялинка? Так, татку?» Татко сумно кивав і все хлебтав із пляшки гидке. А потім відштовхнув Ромка, сказав: «Ну готуйся, паскудо!» і пішов по палицю. Цього разу листочки не пахли клеєм, пахли гірким і мокрим. І Ромко розсердився за це. Аякже! Бо неправильно! Треба – клеєм. Треба ягідки! Треба тітку Вальку! Викличу! Бух-бух! Анатолій! Не твоє діло! Все біжить-біжить-біжить! Пацана вбиваєш! Бух-бух! А не так, як отак! Рот кричить – Ромко чує. Анатолій! Садист! Облиш! Рот кричить швидко-швидко-швидко, у ньому всього багато, мокрого, гарячого, мокрого, гарячого… А тоді – все. Ромко сидить. Татко лежить. Навколо – червоне, як усередині круглих консервів, але багато… Ромко каже: «Татку?» Татко мовчить. Тихо мовчить, а не так, як спить. Ромко знов каже: «Татку?» Татко мовчить. Ромко торкається таткового пальця. Палець холодний. Як окунь. А коли стискав Ромка за шию, був гарячий і шершавий. Незрозуміло Ромкові. І дивно. І ніхто не кричить «Анатолій, садист». І все. І Ромко додому пішов. Жити, як йому подобається. Або як йому дають. Кішечка прийшла. Редькою назвав от.

– Це твоя кішка? Як її звуть? – питає дядько лагідно й дивиться уважно.

– Редька.

Ромка це насторожує. Тітка Валька, коли дає хліб із маслом чи там із котлетою, не дивиться лагідно, а дивиться ніби згори, хоча насправді трохи знизу. Але наче згори. І каже: «Го-о-о-споди…» І дає так, щоб тільки хліб давати, а не свої пальці з червоними нігтями. І бабці, коли Ромко їсти шукає, кажуть «Го-с-с-поди» і відходять. Ну й не треба! Наче Ромко без них усіх не проживе. Та проживе! Вночі спати, накрившись шубою. Удень лежати на травичці, якщо травичка. А якщо сніг – так і на підвіконні сидіти, п’яти розтирати, щоб не мерзли. Теж непогано! Все зовсім непогано, навіть добре. Поки не починають на Ромка дивитися лагідно. Бо Ромко знає – його ось зараз будуть ловити. Тримати. Пакувати – вони так кажуть. Потім везти, кричати «Сидіти тихо!» Потім мити, потім волосся в нього зрізати. Нащо?! Воно жовте, красиве, на сонці блищить. Нащо?!

Ну це якщо в приймальник. Або в соціальний. Або в ПНД. Або в інтернат. А якщо в грантовий, то ні. О-о-о-о-о… Ромко був у грантовому. Там волосся не забирають. Там жодного разу не боляче. Ховатися не треба. Відскакувати не треба. Затуляти руками голову, знову ж таки, не треба. Там Ромкові дали мило і ще таке, в пляшечці, пляшечка чорна, а само – блакитне. І не мили, а сказали: «Мийся сам!» І Ромко сам. Він уміє! Просто ніхто ж не питає. Із пляшечки – на голову. Пошарудіти-пошарудіти руками, а потім – водою просто. Ага! Потім рушником себе раз-раз-раз!.. І труси інші, і штани, і сорочку дають. А рушник не хочеться віддавати, він так пахне: ніби квітами, ніби корою, ніби землею просто, а в голові все одразу біжить-біжить-біжить, а в рота не падає, і спати хочеться.

– Це лаванда, Ромчику, – каже молода, тиха, а сама гладить навіщось Ромка по голові. Просто пальцями. Просто голими пальцями. Сама. Дивно. Нащо ж? Щоб у Ромка на щоках стало мокро? Щоб він не розумів чому? Аякже! Нехай і лаванда, але ж навіщо так?..

– Колись ти побачиш лаванду, вона пахне теплом, затишком, а зараз ходімо помалюємо, – знов каже молода, тиха, бере Ромка за руку, рука гаряча, м’яка, на ній кругле таке, залізне, незрозуміло навіщо, але тепле.

Ромко лежить на строкатому килимі й малює лаванду. Спочатку – великий комір. Потім – де спина і ґудзики. Потім олівцем так шурх-шурх – і вийде пухнасте. Потім рукави. Один і один. Це два. Ось! Лаванда. Теплом пахне.

– Добре? – питає Ромко, простягаючи аркуш. Аркуш тремтить. Бо вона… Бо… Ні, не тому, що тиха... а тому що…

– Дуже добре, – каже вона й непомітно закидає голову назад та торкається очей тонким білим пальцем. А ніготь не як у тітки Вальки – а рожевий. І в животі у Ромка пече, і ноги притискаються до підлоги, і все в голові біжить-біжить-біжить – її вухо, щиколотка, волосся чорне, але інколи коричневе, потім коліно, потім незрозуміле, потім знову незрозуміле, швидко, гаряче, різко, майже боляче. І Ромко притискається щокою до строкатого килима. Боїться дивитися.

– Отут дуже болить, пече, – каже Ромко й показує не там, де живіт, а вище, там, де гупає. – Заберіть… Ну заберіть… – і міцно заплющивши очі, качається по строкатому килиму.

– Якби ж я могла, Ромчику… Якби ж я тільки могла, – каже тиха, молода, але ніби трохи таки забирає.

– Молода, – повторює дядько в червоному одязі. – А потім?

Ромко знов думав ротом. Або говорив головою. У нього це часто плутається. І незрозуміло.

– А потім, – таке довге слово, ніби хтось головою тебе об стіну, об стіну. – Потім роз… фи… рми…

– Розформували, – підказує дядько. Усе знає. І все, певно, має. Але в Ромка теж усе є, тож хай не задається.

– Так, – відповідає Ромко. – А потім я тут. Добре тут. Редька є. Тітка Валька є, хоч інколи й кричить.

– Чому кричить? – тихо питає дядько.

– Кричить, бо кричу. А я не кричу. Я сплю тільки. А вона кричить, що кричу.

– А чому ти кричиш? Розкажи.

– Бо я падаю, коли сплю. Коли сиджу на вікні. І на травичку, і на сніг. Дивлюся, холодно. А потім – гілки по щоках шкряб-шкряб. Лечу. І все.

– Все? – тихо перепитує дядько в червоному.

– Все. Аякже, – підтверджує Ромко і знічев’я підсуває до себе босим пальцем круглий камінчик.

– Ромчику, ти з нами поїдеш, добре? – обережно питає дядько й дивиться, як миша.

Ну от. Знову – соціальний. Або розподільник. Або інтернат. У грантовий не повезуть. Ні-і-і… Роз-фор… мур… мир… вали… Бо навіщо Ромкові такі чисті простирадла? Та ще й з ковдрою. Навіщо малювати? Лити на голову блакитне? Це для інших, а він – тварюка-паскуда-виродок. Так татко казав. А тепле, блакитне, лаванда – це тільки дізнатися. Дізнатися, щоб знати. Що воно є. А не назавжди. Ромкові й так добре. Травичка…

– Збирайся, ніяких розмов, – каже дядько спокійно й подає непомітний знак. Непомітний для інших, але помітний для Ромка. І двоє інших, великих, теж у червоному, повільно, як Редька до горобця, ідуть до них. Ідуть до них. Двоє великих. Ідуть…

– Дядьку, не треба мене пакувати, будь ласка, – востаннє каже Ромко, так швидко-швидко-швидко, що вітер не встигає висушити мокре на його щоках.

*

Лікар Дмитро Дмитрович Затуловський протирає очі. Лікар Дмитро Дмитрович Затуловський бачить порожню лавку. Тільки щавель росте густий і зелений. Лікар не зриває щавлю. Не хоче почути, як він пищить.

Тітка у строкатому халаті виходить із під’їзду гуртожитку, несе доріжки витрушувати. Строкаті. Як килим у грантовому, – думає Дмитро Дмитрович. У тітки – хижі червоні нігті. І пахне від неї недобре, душно. Мабуть, пригорілими котлетами, – думає лікар. Мабуть.

– Ви тут хлопця часом не бачили? На вигляд років вісімнадцять. Розкуйовджений трохи, але ніби доволі чистий, – каже Затуловський.

– Угу, хлопця… – тітка їдко дивиться й презирливо хитає головою. – Нажлуктяться горілки, а потім плетуть язиком… Хлопця!.. Аякже!...

Валька! – здогадується Дмитро Дмитрович Затуловський.

– Так-так, саме, саме так, – деренчливим медичним голосом каже він. – Кішечка в нього… Така… руденька.

– Угу! Я так і подумала! – глузує тітка. – Ви ще скажіть, що Редькою звуть!

– Так, так, саме так… Редькою, – тихо каже Затуловський уже зовсім валеріановим тоном. – Послухайте… він потребує допомоги…

– Нічого він уже не потребує, – каже тітка й відгинає вишневу гілку.

Затуловський підіймається з лавки, відчуваючи нав’язливий запах клею, поки червневий вітер зсипає йому на спину оберемки листя. Затуловський обережно підходить.

Під стовбуром – чорна табличка. З неї Ромко всміхається до Затуловського, ніби каже «Аякже!» І надпис: Стогній Роман Анатолійович. І цифри: 12.02.2007 – 11.04.2025. І все. Все.

– А хто ж? Хто ж цю табличку?.. Він же… Він же один… був.

– Не знаю. Звідки мені знати?! Воно ж дешеве!

– Ну все ж, – не погоджується Затуловський так, наче й погоджується. – Все ж…

– Не знаю. Тиха така, молода…

Лікар Дмитро Дмитрович Затуловський киває антисептичним кивком. Оглядається. Лавка порожня. Ні машини швидкої, ні санітарів ніде немає.