Посестри. Часопис №211 / Велике число

Чотири мільярди людей на землі,

а в мене уява лишилася, як і була.

Не має хисту до великих чисел.

Окремішність її хвилює й досі.

Літає в темряві, мов світло ліхтаря,

вихоплює обличчя перші-ліпші,

тим часом решта проминає у недогляд,

у неуявність, у незабуття.

Та того навіть Данте не вхопив би.

Що мовити про того, хто не є ним.

І хоч би навіть музи всі до мене.

 

Non omnis moriar – завчасна туга.

Але чи вся живу й чи того вистачає.

Повік-віків не вистачало, а тим більш тепер.

Я вибираю, відкидаючи, бо то єдиний спосіб,

та те, що відкидаю, більш численне,

густіше, більш настирне, ніж коли б то не було.

Ціною невимовних втрат – зітхання, віршик.

На звучний крик відгукуюся шепотом.

Не виповім того, скільки замовчую.

Всього лиш миша при підніжжі материнської гори.

Життя триває кілька знаків кігтем на піску.

 

Та й сни мої не так, як слід, заселені,

в них більш самотности, ніж юрм і метушні.

Бува, заскочить на хвилинку хтось давно померлий.

Якась одна рука шарпне дверима.

Пустий будинок обростає прибудовами відлунь.

Збігаю з порога в долину –

тиху, немов нічию, вже анахронічну.

 

Звідки в мені ще беруться такі простори –

не знаю.