Посестри. Часопис №211 / День народження

Стільки світу відразу з усіх сторін світу –

морени, мурени, моря і моріг,

й вогонь, і вігонь, і гора, і горіх –

де все це покласти, де все це вмістити?

Ці хащі та пащі, лящів та ліщину,

вершки та вершини – куди я подіну?

Барлоги, берили, горили й тапіри –

я дякую, тільки чи то не надміру?

До дзбанка якого любисток і лопіт,

люпин, лопушиння, пушинки та клопіт?

Де діти колібрі, де срібло укрити,

а з зеброю й зубром що маю зробити?

Двоокису тут вистачає одного,

а ще ж восьминіг, а крім нього – стонога!

Ціну уявляю, хоч з неба – ціна та.

Я дякую, тільки чи я того варта?

І заходу, й сходу для мене не шкода?

Що має з ним діять звичайна істота?

Я тут лиш на хвильку, на хвильку одну –

що ближче – поплутаю, дальше – мину.

Не встигну розмежити повне й порожнє,

братки розгублю в метушні подорожній.

Вже й менший видаток – шалено високий:

листок і пелюстка, стеблини неспокій

нізвідки, наосліп, лиш раз на віки,

презирливо точний та стійко крихкий.