Посестри. Часопис №208 / Я стала інакшою
Із минулого залишається те, що стало важливим, формотворчим, фундаментальним, а нові часи приносять несподіванки й випадковості: про цю конкуренцію досвідів багато написано. У випуску ми торкаємося теми жіночих доль у непрості часи.
У віршах Христини Ворониної героїня відверто говорить про свій стан очікування, переходу, тілозміни:
Я народилась між мовчання
із відрізаним від коріння серцем.
Я стала інакшою,
ніж мала вирости,
як дерево, що проросло у торфі,
хоч мало стояти на родючому просторі.
І все одно звучить та давня кров –
вона шукає своє поле,
торкається вітру,
слухає, як зерно дихає під землею,
але не знає, куди вертатися.
Продовжуючи серію публікацій польської поетки Юстини Томської, пропонуємо чергову добірку її віршів. Це тексти про міжпоколіннєву емоційну взаємодію, про матір і дочку, про поступове згасання рідної людини:
Хоч стільки років пройшло.
Займаю місце при матері.
Займаю місце батька при матері.
Христина Морозова у передмові до українського видання повісті Сильвії Хутнік «Фурії з Варшави» підкреслює особливу роль цього твору в сучасному контексті:
Поки читала «Фурії...», мені не раз хотілося повернутися до першої сторінки й перевірити рік написання. Сильвія Хутнік пише про мирну Варшаву, але виходить, що точно й страшно схоплює реальність, у якій живуть українські жінки й дівчата від початку російсько-української війни: «Не мала вже сил іти на наступний похорон цього року», «У розпачі вила би на кухні над столом, де ще стояла його тарілка з крихтами від канапки зі сніданку, який він поспішно їв. Що має зробити з тими крихтами? Чи написано в якомусь пораднику для жалібниць, що робити з крихтами з бутерброда?», «Дівчата запланували інше життя, ніж те, яке їм припало. Чи є можливість скласти скаргу на погано надану послугу життєпроведення?».
Маємо радість ознайомити наших читачів із уривком «Фурій з Варшави»: повість щойно вийшла українською мовою, а її авторка нещодавно їздила презентаційним туром по Україні. У цьому фрагменті йдеться про бабусю та її соціальну роль, реалії в тесті такі впізнавані для української аудиторії, мовби перед нами українська літня жінка, що живе в українському місті, а не старша пані з Варшави.
Повертається до спогадів зі своїх студентських років Анатолій Дністровий в есеї «Людина з велосипедом (мої зустрічі з Олександром Жомніром, перекладачем «Втраченого раю» Мілтона)»:
Наше становлення, особливо в юні роки, немислиме без участі важливих учителів, наставників, старших колег, побратимів, які з’являються в особливий і дуже важливий період нашого життя, коли закладаються перші цеглинки в фундамент світоглядного зростання. Лише з роками розумієш справжню ціну участі таких людей у своїх жовтодзьобих перших кроках. Вони знаходили час не лише на тривале спілкування, а й на ознайомлення з першими творчими вправами, спробами, намірами, багато з яких так і не були реалізовані, залишилися порожньою балаканиною, яка вже майже не згадується.
