Посестри. Часопис №207 / Кочівники без кордонів

«Ти їдеш додому?» «Коли ти їдеш додому?» 

Додому. 

Чому всі так уперто користуються цим словом? Воно коротке й зручне, дарує мовцеві відчуття внутрішнього затишку, – але водночас приносить стільки болю людям, які більше не поділяють самого поняття дому. Дім ранить їх, мов голка, уштрикнута в найболючіше місце. 

Де мій дім? Я почала називати так усю територію України – просто щоб створити для цього слова новий простір замість того, якого більше не існує. 
«Мамо, я вдома» – кажу, перетинаючи кордон в Ужгороді. Попереду ще кілька сотень кілометрів, перш ніж я зможу по-справжньому відпочити. 

Важко назвати це місце відпочинку домом. Це будинок, який винаймають мої батьки, – крихітний, лише для них двох і мого кота, який тимчасово (сподіваюся) живе з ними. Я збираю свій дім по крихтах. Ось відчуття, коли кіт лежить мені на грудях, можна назвати домом. І відчуття, коли люди, яких покликала на каву, заходять до кав’ярні. «Привозь до мене свої книжки, я хочу, щоб ти почувалась удома», – каже мій наречений словак, і відчуття, коли він це говорить, можна назвати домом також. 

«Дому більше немає», – усвідомила я, коли побачила батьківську машину, завантажену по самий дах речами після їхньої втечі з окупованих територій. 
«Ось мій дім тепер», – заявила я, орендуючи квартиру в Івано-Франківську – простору, наповнену світлом. Але життя тече, мов гірський шумовитий потік, і часом я почуваюся сміттям, кинутим у нього. Я можу застрягти десь на якийсь час, але потім мене знову змиває. 

Наближається п’ятий рік війни – п’ятий, Карле! Думаєте, усі біженці вже знайшли свій новий дім? Деяким пощастило, але досі є кочівники, які не обирали цього життя – вантажити свої юрти на коней і слідувати за роботою, дешевшим житлом, сімейними обставинами. Є цілі родини кочівників. У них немає іншого виходу, окрім як знову й знову намагатися знайти свій дім, не знаючи точки призначення. 

Ви помітили, як часто тут прослизає непевність? «Не обирали», «не знають», живуть, як дехто десь і у дечому. Слова невизначеності виринають зі світу невизначеності, в якому живу і я – між Кошице і Львовом, між нареченим і батьками, між книжками й котом. Кошице – четверте велике місто в моєму житті (і жодне з них не рідне). Переїзд до Кошице – мій третій кочовий вибір за час війни. Цифри начебто й невеликі, але я вже смертельно втомлена від потреби їх рахувати.

Кажуть, що українці – нація садівників. Кажуть самі українці, це національний стереотип, яким ми навіть пишаємося. Ми впорядковуємо й творимо. Фарбуємо стіни й двері, садимо помідори й троянди, дбаємо про двір і даємо землі розквітнути. Навіть якщо ця земля вміщується лише в горщиках на балконі. Навіть якщо нам доводиться купувати ґрунт і насипати його в покинутий фонтан на подвір’ї – як це робили герої книжки Євгенії Кузнєцової «Драбина». 

Наближається п’ятий рік війни, і ми – кочівники не з власного вибору. Дехто з нас і досі шукає землю, у яку можна покласти, як насінину, свій біль – сподіваючись, що він більше ніколи не проросте.