Посестри. Часопис №206 / Межовий досвід і зародок ідентичності

На власному досвіді нам довелося пересвідчитись у тому, як велика біда може згуртувати людей. Спершу – на початку війни у 2014 році, ще не так виразно, а з початком повномасштабного вторгнення у 2022 році значно сильніше – ми відчули недосяжне раніше єднання суспільства. Війна принесла порозуміння усім регіонам України, які досі мали різний історичний досвід, і змусила об’єднатися перед обличчям зовнішньої загрози. У перші місяці на захист держави стали люди з різних соціальних прошарків, із усіх куточків країни, різних професій. Обстріли дійшли навіть до міст, що раніше були глибоким тилом. Волонтерство невидимим міцелієм охопило все суспільство. Цей спільний досвід створив глибоку довіру між людьми, відчуття справжньої спільності. Навіть міжнародна підтримка в той період створювала відчуття спільного протистояння агресії. 

Для попередніх поколінь локальна ідентичність була сильнішою за національну – люди насамперед вважали себе киянами, галичанами чи кримчанами, а вже потім – українцями. І саме досвід війни почав це змінювати. Особливо це помітно серед молоді й підлітків, які, власне, формуються в умовах загроженості і невизначеності, – для них загальнонаціональна ідентичність наразі є більш виразною, ніж локальна. 

Тож не дивно, що виникла думка, нібито спільна травма і є тим базовим переживанням, навколо якого вибудовується ідентичність, своєрідним осередком її кристалізації. А зміна мови спілкування, цікавість до власної культури й минулого – це те, з чого цей кристал починає виростати. Саме ці сфери привертають особливу увагу в умовах екзистенційної війни. Коли росіяни вкотре висувають тезу про «один народ», в українців виникає потреба не лише відчути власну окремішність, а й осмислити і ословити її. І саме через це повернення до свого досвіду – історичного й культурного – національна ідентичність стає більш виразною. 

Справді, прожитий – спільно чи по окремості – складний досвід створює підґрунтя для взаєморозуміння. Є відчуття, що якщо людина не переживала подібного, вона вповні не зможе зрозуміти, бо якою б сильною не була емпатія – вона має свої межі. Хоч як ми співчували людям, які втратили свій дім у 2014 році, насправді зрозуміти їх змогли лише тоді, коли самі були змушені зриватись зі свого місця у 2022-му, забираючи з усього попереднього життя тільки те, що вміщалося в наплічник. 

Тому чимало військових не готові працювати з психологами без бойового досвіду – не тому, що вважають їх непрофесійними, а тому, що бракує спільного ґрунту, спорідненого досвіду. Це проявляється і в більш буденних сферах: жінки з досвідом материнства легше довіряють одна одній у питаннях виховання, а бізнес-поради від людини, яка ніколи не мала власної справи, сприймаються скептично. 

Але водночас було б дивно, якби об’єднуючим ставав винятково травматичний досвід. Ці приклади підштовхують до іншої думки: не менш об’єднуючим є досвід спільного створення і народження чогось нового. Це може бути творча співпраця, розвиток бізнес-проєктів, народження і виховання дітей. Саме спільні діти часто залишаються тим, що поєднує чоловіка і жінку навіть після розриву. Партнери можуть вийти з бізнесу, але відчуття причетності до створеної справи або навіть цілої галузі залишається. 

Тому джерелом формування і усвідомлення ідентичності справді можна вважати межовий досвід – такий, що виштовхує зі звичних моделей поведінки і змушує набувати нових навичок, розвивати нові риси і переглядати систему цінностей. Але важливо, що це може бути не лише спільна травма, а й спільне творення. 

Материнська або батьківська ідентичність далеко не завжди відчувається безпосередньо в момент народження дитини. Але вона приходить трохи згодом – тоді, коли батьки починають ухвалювати рішення про добробут дитини і брати відповідальність за її життя і здоров’я. Так само і професійна ідентичність не виникає миттєво разом із переходом у нову сферу. Спершу людина опановує новий напрям, але ще не визначає себе через нього. І лише з часом, коли в її діяльності з’являється креативність, здатність імпровізувати, відчуття власного внеску і визнання результатів, приходить і самоусвідомлення професійної ідентичності. 

Водночас, якщо спільний досвід зникає, поступово розшаровується й ідентичність. Це добре видно у спілкуванні з людьми з тимчасово окупованих територій. Від початку повномасштабного вторгнення вчителі, які виїхали на підконтрольну Україні територію, намагалися зберігати зв’язок зі своїми учнями, що залишилися в окупації. У перший рік діти підключалися онлайн до уроків, але особливо цінували можливість просто поговорити з однокласниками. З часом – уже через кілька років – вони продовжують долучатися до навчання, коли це можливо, щоб здобути освіту за українським стандартом, але дедалі рідше приєднуються до необов’язкових розмов. Зникає спільний контекст: реальність, у якій живуть різні групи однокласників, стає надто різною. Разом із цим зникають і теми для розмов, і відчуття спорідненості. 

Проте це не означає, що можливості для порозуміння втрачені. Завдяки доброзичливості, відновленню спілкування і повазі до відмінностей можна частково відновити спільність. Власне, новим спільним досвідом стає саме таке спілкування. Але важливо розуміти, що люди, які разом пройшли межовий досвід і набули нових вимірів ідентичності, все одно відчуватимуть більшу близькість із тими, хто пережив подібне. І дистанція щодо тих, хто цього досвіду не має, також зберігатиметься. 

Не дивно, що останнім часом слово «ідентичність» почали вживати надто часто – можливо, трохи рідше, ніж «цінності», але не набагато. Про ідентичність в умовах війни говорять усі: політики, письменники, вчителі в школах. І місцями це зривається на драматичний пафос, який навіть може відштовхувати, а подекуди втрачається сама суть слова – люди ніби повторюють його, не наповнюючи жодним змістом. 

Проте ідентичність для людини має цілком практичне значення. Що більше різних ідентичностей вона має, то більше можливостей перемикатися між ними залежно від контексту. Особливо показово, як одна ідентичність може давати опору там, де інша виявляється безпорадною. 

Добре пам’ятаю момент після одного з перших прильотів російських ракет по центру Києва. Наступного дня біля вирви в парку Шевченка грались діти. Журналісти приїхали знімати репортаж і запитали одного хлопчика: «Тобі не страшно тут гратися?» І він відповів: «Я не боюся, бо я ж українець». Тобто замість соціальної ролі – просто дитини, маленького хлопчика – він обрав національну ідентичність, яка в цьому контексті виявилась сильнішою. Можливість відчути себе частиною сміливої нації дає додаткову опору через відчуття співпричетності. 

Водночас є приклади лікарів, які надають допомогу полоненим російським військовим. У цей момент вони перемикаються з національної ідентичності в професійну або загальнолюдську і допомагають іншій живій істоті, яка страждає. І в такій ситуації професійна ідентичність може давати більше ступенів свободи, ніж національна.  

Для мене це стало важливим усвідомленням: що набуття різноманітних ідентичностей розширює ступені свободи людини. І водночас кожна людина завжди більша, ніж сукупність її ідентичностей. 

Може здатися, що національна ідентичність формується тоді, коли держава дбає про своїх громадян. А коли, на думку громадян, вона дбає недостатньо, виникають закиди на кшталт: «а що мені ця держава дала?» – чи то в контексті мобілізації, чи податків, чи громадської активності.  

І спершу я ловлю себе на бажанні прямо відповісти на це запитання – перерахувати освіту, інфраструктуру, можливості, простір, у якому ми всі сформувалися і стали такими самодостатніми та самозарадними. Але ж хтось створював і підтримував цей простір впродовж усього нашого життя. І лише завдяки цьому кожен зміг стати собою: хтось відкрив свою справу, хтось написав музику чи книгу, хтось народив дітей і виростив сад. Саме тут ми могли створювати щось і змінювати на власний розсуд, тому що це наш світ, наша держава. Але це звучить переконливо лише для тих, хто вже відчуває цю країну своєю. 

Насправді відповідь інша: важить не те, що Україна зробила для тебе, а те, що ти робиш для неї. Саме це формує відчуття приналежності і спорідненості значно сильніше, ніж найширший перелік отриманого. 

Але внаслідок тривалого досвіду життя в тоталітарній системі у багатьох сформувалося відчуження від власної держави. Це внутрішнє дистанціювання довгий час було захисним механізмом. Справді, людині комфортніше відчувати себе окремо від репресивної системи, ніж її частиною. Але коли йдеться про національну державу, це відчуття змінюється: приналежність до великої спільноти починає не обмежувати, а навпаки підсилювати. 

І це переживання зароджується тоді, коли людина починає вкладатися у свою державу – виборювати її існування, сприяти її розвитку, вимріювати її майбутнє. Коли в людини з’являються власні стосунки з державою, це і спричиняє зародження ідентичності – а разом із нею і додаткової свободи. 

Зараз українська ідентичність докристалізовується справді через травматичний досвід війни. Але згодом її можна підживлювати через творчий досвід відбудови. І саме спільне творення і пошук порозуміння може стати новим спільним досвідом – таким, що дозволить не лише відновлювати країну, а й зцілювати зв’язки між людьми.