Посестри. Часопис №203 / Надія

У знайомих

спостерігаю за ящіркою.

Ми святкуємо у сусідній кімнаті, вона живе

у гостьовій ванній.

Час до часу підходжу до неї, затамувавши подих.

В мене це вже в крові.

Мати лежить багато місяців,

купу часу.

 

Думаю про матір, стоячи у цій ванній.

Що я знаю про ящірку? Чи достатньо знаю про матір?

На волі ящірка воліє луговини і любить вигріватися на осонні.

Її також можна побачити на присадибних ділянках,

як котів без чіпів і без нашийників від бліх.

Ну викапана мати, кричу і стою ледь похитуючись.

Мати любить сонце і ходить своїми стежками.

Тобто ходила, доки могла.

 

І нараз ящірка повертає химерно голову, хапається

маленькою пащекою за власний бочок. Із силою видирає з себе

клапоть шкіри – так, як зривають сукню у пориві любовного шалу.

Ой мамо, кричу. Вона сама себе їсть.

 

Шкіра матері також лущиться.

Пилосошу двічі на день.

Мабуть, для людини нормально – тільки лежати.

Обіцяю собі, що ночами спостерігатиму за матір’ю.

Чекатиму, аж нарешті вона схопиться за цю стару шкіру, зірве її

блискавичним доладним рухом

і народиться заново.