Посестри. Часопис №202 / Ти не будеш сам
Людська природність – не лише в постійній хиткій суперечливості, але й у незмінній присутності іншої людини. Уява людини про людину, підозра на життя поза собою, на те, що за межею життя тебе чекатимуть люди, які тебе знають: все це присутнє десь у глибині, десь у нетрях віри.
Ми позичили мотто із вірша Кшиштофа Чижевського, у поезії якого багато віри в людське та позалюдське:
ти не будеш сам
(гриз в’їдаючись у твої підошви пісок пустелі)
займеш своє місце серед
(любов провадила тебе в падоли)
тих хто бачить тебе наскрізь
(ти впав у вічі ослика)
Дивиться на людину – зникому та незнищенну – Богдан-Ігор Антонич крізь призму свого часу:
Гори різьбили твої змагання,
ріки жолобила твоя гадка.
Хвала твоїм пориванням,
хвала твоїм упадкам.
Анна Грувер запрошує читачів часопису до лектури прозового доробку Ганни Устинової, і цього разу це твір «Слова Софії»:
Це впевнений, негучний пошук нового говоріння посеред галасу і відчаю, спроба знайти нове рішення, як оповідати життя, і саме тому коротка форма вдається Устиновій найприроднішим чином.
У вірші Малгожати Божешковської людське існування раптом переходить в сферу інформації, де справді – ми є коротким спалахом для інших, й інші – миттю:
Стоїки кажуть, що життя це мушка-одноденка –
шпок, і нас вже немає ні вдень, ні вночі.
Ми пишемо пости, висилаємо мейли, перш ніж
адресат прочитає
перші три слова, лайкне фото, нас вже немає –
і вдень, і вночі
одноденка.
Ми досліджуємо, наче присліплі новонароджені, цей м'ятежний світ, цю вогнисту землю, як у вірші Василя Лозинського:
ступання на вогнисту землю
з подивуванням малої дитини
від вибуху і кольору оранжевого
на екрані. з невіданням, що відбувається:
повторення захопленого маминого «вау».
У продовження нашої мальчевськіани ми з радістю публікуємо першу частину статті Олени Замойської «За лаштунками "Марії" Мальчевського». Про автора поеми Юзеф Залеський написав: «Не пам’ятаю, щоб якась польська поема так мене захопила – тло хмарне, імаґінація величава і свіжа, думки високі і нові».
