Посестри. Часопис №201 / В(и)гадування слів
Чи ви бачили колись зоопарда? А міряли швидку температуру? Плакали, коли чистили булю? Бавилися із помагателями? Їли габудю чи мопідори? Ходили в їсторан? Боялися кінопланетян? Розбивали собі коління? Каршляли? Годували мумуку? Збирали білясніжники? Чули, як обганяє всі бібіки голосна іу-іу? Ні? Тоді у вас протермінована віза. Як куди? У країну Дитинства. Насправді поновити її легко: просто поспілкуйтесь із жителями цієї країни – дітьми. І не забудьте прихопити зі собою найважливіше: терпіння, чуйність і любов.
Мою візу поновила мені Маня – і я прозріла: країна Дитинства тут! Поміж нас, біля нас, у нас самих. Наче інший вимір. Ніби чіпляєш рожеві окуляри – і ось тобі увесь світ рожевий. Той самий світ! І хто б сумнівався, що у цьому світі надворі віє холодець і падає багато дощиків? Що кавові зернятка беруть, звісно, із кавуна. Що голубці готують, звісно, із голубів. Що білки мають бути лише білі (всі інші білки неправильні, бо тоді вони або рудилки, або чорнилки!). Що дятли – справжні санітайзери лісу. Що як є мотоцик, то є і двотоцик. Що як є подушка (маленька), то є і подуха (велика). Аналогічно: сніжинка і сніжина! О, у країні Дитинства все має свою непомильну логіку. І в цій країні кожна дитина – Творець.
Маня почала словотворити ще на її до-слівному етапі: так, поряд зі складами ма, та і ко (на позначення мами, тата і кóті) звідкілясь узялося бгм на позначення діда. Дідо був бгм аж рік і від того дуже потерпав. Розкодувати цю чудернацьку абревіатуру нам так і не вдалося. Потім повигулькували звичні для усіх діток пестливики і звуконаслідування, як-от патя (парасоля), габудя (гарбуз), гойда-да і кать-кать (гойдалка), мумука (корова), іу-іу (машина швидкої допомоги або поліційна) та інші. Потім почали плутатись склади, літери, роди, відмінки тощо: куцерка, гамазин, мопідор, коркодил, марданинка, модолець, петер (тепер), дітка (замість «дитинка»), я взяю та інші. А вже потім почалися справжні новотвори, що їх без перекладача й не зрозумієш: торбельок (тролейбус), баборчик (бордюрчик), бубель (бублик), грошинка (гроші), помагатель (він же помагатор чи допоможниця – аніматори на дитячих святах), акі-які-ака-я (переклад безнадійно втрачено). Одного разу до нас із Манею на прогулянці приєднався якийсь дідусь. Почувши Манину новомову, він і собі згадав, що дитинчам собаку і м’яча називав «бадзьондзя», і що в нього була улюблена фраза: «Бадзьондзя ґав бадзьондзя» (у перекладі – пес вхопив м’яча). Маня із цієї його фрази потішалась і ще довго повторювала її, наче якийсь потаємний, лише дітям (і дідусеві) відомий пароль.
Син моєї колеги називав у садочку дівчинку-одногрупницю Валерію – Вареля. Коли вкотре мама виправила сина, дівчинка підійшла до неї і обурено сказала: «Не треба! Нехай Юрчик кличе мене Вареля!» Ну от, вічно ті дорослі втручаються куди не треба! З іменами взагалі цілі історії. Так склалося, що моя Маня – Марія Олексіївна ІІІ (ну, бо я – ІІ, а моя мама – І, геть чисто, як в іменній династії «Сто років самотності» Габріеля Маркеса). Манею доню я почала називати ще від вагітності. Одна моя студентка на фейсбуці підписала світлину з донею: «Маня Небесна». Відтоді моя Маня стала ще й Небесною – воістину, манна моя небесна! А коли я, вагітна удруге, писала книгу в літрезиденції, мої колеги вигадали ім’я для другої моєї дитини – «Есеїна». Гарне. Якщо Алінка-Есеїнка захоче, може з нього собі користати.
Коли Маня вчить віршики, усі невідомі слова вона замінює на свої, відомі. Така-от автозаміна за замовчуванням (природне «T9»). От, наприклад, у вірші «Білі мухи налетіли» Максима Рильського є рядок «Годі, ледарі, вам спати!». Не знаючи слова «ледарі», Маня вмент замінила його на «лебеді». Викорінити лебедів із вірша – марна справа!
Окрема тема – прийменники. Пригадую, Маня замість «на» довго казала «о»: підемо о вулицю, лежить о столі чи о вікні. Вона також казала: «Тато посміявся на мене» (замість «з мене»). А як хтось пчихав, вона радісно вигукувала: «На здоров’я!» Один лише прийменник, а яка зміна значення! Із приводу, здавалось би, «одного лише прийменника», я часто даю студентам проаналізувати виступ мого колеги, професора Джефрі Вилза, колишнього віце-ректора і сенатора УКУ. У промові він мав представити професорку Уляну Головач із нагоди вручення їй премії «До джерел» (в оригіналі «Ad Fontes»). Тоді цей виступ запам’ятали всі присутні в залі. Я теж. А секрет ось у чому. Пан Джефрі одразу ввів авдиторію у стан шоку: як (?), цю премію – Уляні Головач (?), та такого бути не може (!), мусить бути якесь непорозуміння! Зал принишк. Далі мовець ретельніше почав коментувати словосполучення «до джерел», наголошуючи, що він нічого не має проти самих джерел, адже пані У. Головач перекладає властиво їх. Виявилося, що всі його претензії стосувалися саме прийменника! «Ця відома перекладачка Платона не йде ДО джерел, вона живе У джерелах! – і зал вибухає сміхом. – У і ДО – це дві великі різниці!» Пізніше ми дізнаємося, що прийменники – то є «фундамент цивілізації»: «Запитайте богословів: я вірю до Бога? Ні. Чи можна хрестити дитину до Святого Духа? Ні. Ви відразу відчуєте інтимність і глибину слова у, якої бракує слову до. Без правильних прийменників людина живе без орієнтації, без сенсу, без напрямку!» Всі ці дотепи, ще й у блискучому виконанні пана Джефрі, викликали у залі справжній фурор! Врешті мовець дав згоду, щоб пані Уляна таки отримала цю премію, лише за однієї умови – змінити назву премії із «до джерел» на «у джерелах». Ось так на одному прийменникові можна вибудувати чудовий виступ.
Звісно, Маня «промацує» не лише прийменники, а й усе, що потрапляє їй на верткий язик. Так, вона буває уся вдарена; або така здикована, що аж вмернути можна; а коли втомлена, то може прилягнути мені на коління. Годі все це й занотувати! Коли я покликала Маню вечеряти, а вона ще завзято чаклувала олівцями над улюбленими розмальовками, то вона відповіла: «Мамо, постривай, я ще недовсе розмалювала!» О, яке чудове слово, оте недовсе, відтоді я ним часто послуговуюся. До того ж я почала помічати, як містко і влучно воно охоплює усе (і недовсе!) те, що роблю я, чаклуючи над своїми буденними «розмальовками»: недовсе я встигла сказати нині студентам на парі; недовсім я встигла подякувати; недовсього я збагнула за цей день; і ось знову я вкладаюся до сну якась зовсім-презовсім недовся.
А ще ми любимо з Манею грати в гру «Два в одному». Ми намагаємося знайти слова, у яких «мешкають» інші слова. Тобто якщо відкинути якісь склади чи літери, залишиться щось інше. Наприклад, журавлик без «жу» – просто равлик. Пісочок без «пі» – сочок. Цибулька без «ци» – булька. Смакота має кота, а кроти – роти тощо. Саме Маня вчить мене уважності до слів. Із нею я вкотре переконуюсь, який дивовижний цей матеріал – слова. М’який, кольоровий, захопливий, наче пластилін. Або пластилінь, якщо ліпити лінь. А ми, у країні Доросляндії, такі ліниві й неуважні до слів, звичних, повсякденних, пласти(т)лінних.
Колись я запросила до своїх студентів знаного письменника й перекладача античності Андрія Содомору поговорити про природу слів. Тепер часто пригадую таку його історію: одного разу він із малолітнім онуком побачив у кутку павука. Чорного, великого, лапатого. Хлопчик весь аж затрусився від збудження і цікавості! Він простягнув трепетні долоньки до павука, ледь не вистрибуючи з дідових обіймів. Пан Андрій поволі підійшов до стіни й розбірливо промовив онукові: «Па-вук!» І все! Дитина осіла, наче тісто. Блиск з очей зник, рученята опустилися. Дійсність розчакловано. Магія непізнаного і невідомого щезла. Простий собі па-вук.
Я часто відтоді думаю: як отак не розчакловувати Маниної дійсності? Як слухати її світ, не нав’язуючи свого, дорослого? Як захистити кордони її прекрасної країни? Як не втратити її неповторної мови? Як вберегти в ній оцю надтонку чутливість до слів і звуків?
І ще – як продовжити собі візу? Щоб не сталося такого:
– Маню, не зоопард, а леопард!
– Даруйте, у візі відмовлено.
