Посестри. Часопис №198 / Відлік до нуля, або Про ненароджених
У 2011 році в Нью-Йорку ми з друзями відвідали Національний музей-меморіал 11 вересня, розташований на місці веж-близнюків Усесвітнього торговельного центру, який 2001 року зруйнували терористи. Меморіал моторошний і величний: вежі-близнюки ніби віддзеркалені, але під землею. По периметру чорних траурних квадратних басейнів нижче від рівня землі стікає ярусами вода, аж доки не зникає у квадратній чорній бездонній дірі-криниці. Діра в потойбіччя Лети. А по периметру басейнів бронзою вигравіювано імена загиблих. Я тоді зробила лише одне фото – напис на одному з басейнів. Цю світлину я завжди показую студентам на парах із комунікацій, коли говоримо про категорії адресатів і про вертикальні (транстемпоральні, міжчасові) діалоги, влучно вкарбовані в Шевченковому «І мертвим, і живим, і ненародженим». Цей напис здивував мене тоді і не відпускає досі. Він зворушує і змушує замислитися щоразу й моїх студентів. Цей напис у вервечці із тисяч імен жертв теракту засвідчує: «Helen Crossin Kittle and her unborn child» («Гелен Кроссін Кіттл і її ненароджене дитя»).
Так дивно, що є адресати, про яких ми ніколи не замислюємось. Або замислюємось украй рідко. Наприклад, категорія ненароджених. Коли я запитала якось свою Маню, а скільки буде нашій ще ненародженій Алінці рочків, щойно вона народиться, Маня здивовано мене перепитала: «Нуль?» Як не парадоксально, але саме так: нуль. У нашій західній традиції відлік часу народжених вираховують від дня «появи на світ» із утроби матері. Так, ніби в самій утробі до того всі дев’ять місяців дитини не існувало. Не копалася, не гикала, не смоктала мініатюрні пальчики, не промовляла своєю мовою по той бік маминого животика. Я ніколи над цим не замислювалася, доки не завагітніла Манею і не почала знаменний відлік до пологів – тривалістю сорок тижнів. Неймовірних, насичених, різних і сповнених нашою із дитинкою унікальною комунікацією, сорок тижнів.
Східноазійська традиція інакша: новонародженій дитині одразу нараховують рік життя. Як на мене, цілком справедливо: адже поява дитини на світ відбувається задовго до її появи «на світло» чи то пак – на наші очі. Певно, саме оцей несправедливий або некоректний відлік нашого віку нівелює чимало цінностей у нашому побутовому повсякденні. Руйнує і спотворює розуміння суті самої комунікації – від її зародження ще до «появи на світ». Це мені нагадує ситуацію, коли чимало медійних шкіл у світі пропонують вивчати історію медій від революції Ґутенберґа, тоді як ще в Давньому Римі «видавали» акти сенату й новини для римського народу, щоправда, на глиняних табличках, виставлених просто посеред площі. На щастя, є чимало нових праць і підходів, які копáють глибше, дошукуючись зародження не лише прамедій, а й ідеї самої комунікації – у міфології, фольклорі, Біблії тощо.
Те саме маємо з комунікацією від нуля, чи навіть до нуля: її наче не існує. Казки адресуються зазвичай дітям від двох років – ну і там уже скільки випаде на вік, а хоч і до 102, як декларує «А-ба-ба-га-ла-ма-га». Корній Чуковський також починає говорити про дитяче спілкування пізніше у своїй книзі «Від двох до п’яти». Так, наче до двох – пустка. Я вже не кажу про спілкування до народження. А чому? А тому, що ми не бачимо, тож недооцінюємо ненароджених адресатів. Наприклад, прийнято говорити про вагітних. Але не про мам із ненародженими дітками. Про діток, вочевидь, ідеться за замовчуванням, але як про щось другорядне, похідне, не рівнозначно важливе, наче щось іще під знаком питання (до «появи на світ»). Як абонент, який іще поза зоною досяжності, а тому, даруйте, зателефонуйте йому пізніше, коли він народиться, а ще краще, коли йому виповниться бодай два. Або говоримо про вагітних як про «майбутніх мам». Так, ніби, виношуючи дитинку, мама ще не мама. Якась недомама. А в ній – якась недодитинка. У транспорті кажемо: поступайтеся вагітним і пасажирам із дітьми. Ніби це не одне й те саме! Просто в одних дітки вже назовні, а в інших – усередині. Але і ті, й ті – пасажири з дітьми. А тому частіше поступаються мамам із уже народженими і тут-присутніми-поруч дітками, аніж вагітним мамам із ще не народженими дітками (із власних спостережень і досвідів у громадському транспорті).
Добре пригадую один випадок, коли бабуся мерщій поступилася мені місцем, коли я десь на восьмому місяці, вагітна Манею, зайшла до переповненої маршрутки. Я попросила її не вставати (на вигляд їй було років вісімдесят), але вона тоді промовила фразу, яку пам’ятаю дотепер: «Вас двоє, а я одна». А коли я передавала гроші за проїзд у трамваї «за одного, будь ласка», (цього разу на восьмому місяці з Алінкою), якийсь чоловік пожартував: «А хіба не за двох?» Ось вона – правильна оптика, бо жінка не сама-одна, жінка вже удвох (а чи утрьох/учотирьох) із дитинкою, от тільки яка в цупкому й закритому слінгу з маминого тіла. Щоправда, чітко це відчуває і усвідомлює лише мама. І комунікує із власним чадом лише вона. І комунікує на імʼя. Не з умовною дитиною, не майбутньою, не з безіменною. Адже часто діти отримують імена ще до народження, як-от наша Алінка. І вважати точкою відліку саме ту, коли немовлята заявляють про себе криком після народження, неправильно. Бо до цього крику дитинка вже давно комунікує з мамою і довколишнім світом: слухає його й реагує на нього, передає свої емоції і месиджі. І часто – в нікуди, бо ми не навчені сприймати цієї комунікації повноцінно, не навчені її розкодовувати, не навчені на неї відповідати. Окрім як рахувати рухи за такою-то нормою і вписувати їх у медичну картку – ото й усе.
В Україні лише віднедавна почали звертати увагу на цю досі «невидиму» категорію. Декілька років тому українські соціологи почали рахувати кількість ненароджених, які загинули під час Голодомору. Ось так ми поступово доростаємо до Шевченкового «І мертвим, і живим, і ненародженим».
Як тільки-но ми дізналися, що Маня матиме сестричку, доня почала вигадувати-добирати їй імена. О, вони були найрізноманітніші! Від Лампи і до Сніжани, Тюльпани і тому подібних. Але на якомусь етапі чітко усталилась «Алінка». Причому, як не дивно, дитинка жваво відкопувалася-відкликалася на це ім’я, і якось без особливих пошуків і міркувань ми всі звикли, що «там» – Алінка. Коли Маня іде в садочок, вона обіймає мене, а потім Алінку. Коли повертається зі садочка – те саме. Неодмінно, щоразу. Ще вона любить приставляти вухо до Алінки і з нею спілкуватися. Маня намовляє «сестличку», щоб та народилася саме на її, на Манин, день народження, 6 серпня. Іноді вона переповідає мені, що каже їй сестричка, бо ж я не чую. І не тому, що не можу приставити свого вуха до власного живота, а тому, що не вмію так слухати. І я серйозно сприймаю все те, що переказує мені Маня від Алінки. Бо я знаю, що між ними – зв’язок, якого не пояснити. Між ними – справжня, найсправжніша, яка тільки може бути, комунікація. Навіть не ВІД, а ДО нуля.
P.S. Алінка народилась якраз на Манин день народження, 6 серпня, як Маня її і намовляла, коли сестричка була ще в животику, комунікуючи від нуля.
