Посестри. Часопис №200 / Приліт

У цю весну птахи вернули знов зарано.

Втішайся, розуме: інстинкт також хибує.

Заґавиться, пропустить – і опадають в сніг,

і гинуть марно, гинуть смертю, що не личить

будові їхніх вол та архікігтиків,

хрящам ретельним, совісним перетинкам,

басейну серця, лабіринту кишок,

препишній анфіладі в наві ребер і хребців,

пір’їнам, гідним павільйону у музеї всіх ремесел,

та дзьобу з терпеливістю ченця.

 

Ні, це не плач, це всього лиш обурення,

що янгол з натурального білка,

літун з залозами із Пісні над піснями,

окремий у повітрі, з незліченними руками,

тканинка по тканинці зв’язаний у єдність

часу і місця, мов класична драма

в аплодисментах крил –

спадає і лягає біля каменя,

котрий по-своєму простацько й архаїчно

все зирить на життя, як на невдалі спроби.